— Може, допомогти? — спитав Метью, спускаючись зі свого припічку.
— Ні за що, — відказала я і твердим кроком понесла човен у приміщення. Метью невдоволено пробурчав щось незрозуміле.
Коли ж човен опинився на своєму звичному місці, Клермон легко умовив мене поснідати в кафе Мері та Дена. Він збирався цілий день просидіти зі мною в бібліотеці, а я після ранкового веслування зголодніла. Взявшись за мій лікоть міцніше, аніж коли ми були тут минулого разу, він провів мене поміж столиків відвідувачів. Мері привітала мене, як стару подругу, а Стефані, не надто переймаючись меню, оголосила біля нашого столика, що все «як зазвичай». У її голосі не було й натяку на запитальний тон, тому коли з’явилася велика тарілка з яйцями, беконом, грибами та помідорами, я зраділа, що не стала наполягати принести мені якусь більш підхожу для жінок їжу.
Після сніданку я почимчикувала повз сторожку і піднялася до себе, щоб помитися в душі й перевдягнутися. Фред аж голову з вікна висунув, щоб подивитися, чи стоїть неподалік «ягуар» Метью. Напевне, охоронці робили ставки на те, чим скінчаться наші навдивовижу офіційні стосунки. Цього ранку мені вперше вдалося умовити свого кавалера-супровідника просто висадити мене, а не проводжати додому.
— Вже пізній ранок, і Фред просто оскаженіє, якщо ти перекриєш проїзд для фургонів доставки, що невдовзі прибудуть, — пояснила я Метью, коли той, зупинивши авто, хотів був вибратися з-за керма, щоб відчинити мені дверцята. Він невдоволено нахмурився, але погодився, що коли його авто закриє проїзд, то цього буде достатньо, щоб довго стримувати облогу, влаштовану автофургонами.
Цього ранку все в моєму рутинному розпорядку мало бути неквапливим та ретельно-продуманим. Я довго милася під душем, насолоджуючись гарячою водою, що омивала мої втомлені м’язи. Так само неквапливо я вдягнула зручні чорні брюки та светр із закритим коміром, щоб мені плечі не звело, бо у бібліотеці ставало дедалі холодніше. А щоб трохи звеселити непроглядно-чорний колір светра та брюк, я вдягнула голубий джемпер. Волосся я забрала на потилиці в низький вузол. Коротке неслухняне пасмо знову вибилося і, як зазвичай, впало мені на лоба. Я невдоволено пробурмотіла і заткнула його за вухо.
Коли я поштовхом розчинила двері бібліотеки, моя тривога зросла, хоч як би я не намагалася її стримати. Охоронець підозріло примружився у відповідь на мою незвично широку усмішку і незвично довго придивлявся то до мого обличчя, то до фото в перепустці — чи відповідають вони. Нарешті він пропустив мене, і я затупотіла сходами до залу герцога Гамфрі.
Ще й години не минуло, як ми бачилися з Метью, але я зраділа, завваживши його широкоплечу фігуру в одному з незручних «каральних» крісел середньовічного крила бібліотеки. Коли я гепнула свій ноутбук на подряпану поверхню стола, він підняв на мене погляд.
— Він тут? — прошепотіла я, не бажаючи вимовляти ім’я Нокса.
Метью похмуро кивнув.
— У Сельден-Енді.
— Як на мене, то нехай там хоч увесь день просидить, — стиха мовила я, беручи вузенький бланк замовлень із мілкого коробка на столі. На ньому я написала «МС „Ешмол № 782“» і вказала своє ім’я та читацький номер.
За столом замовлень був Шон.
— Я зарезервувала минулого разу дві книги, — з усмішкою мовила я.
Шон пішов до клітки, повернувся з двома манускриптами і простягнув руку за моїм новим замовленням. Вузенький аркуш він поклав до потертого конверта з сірого картону, який потім мав переслати до книгосховища.
— Можна переговорити з тобою пару хвилин? — спитав Шон.
— Авжеж. — Махнувши Метью, щоб він залишався на місці, я пройшла з Шоном у обертальні двері до відділу мистецтв Артс-Енд, котрий, як і Сельден-Енд, розташовувався вздовж старого приміщення бібліотеки. Біля великого вітражного вікна, що пропускало слабке ранкове світло, ми зупинилися.
— Він тобі не набридає?
— Хто? Професор Клермон? Ні. А що?
— Звісно, це не моє діло, але мені він не подобається. — Шон занепокоєно визирнув у центральний прохід, наче звідти мав вистрибнути Метью і люто вирячитися на нього. — Минулого тижня в бібліотеці було повно якихось дивних типів.
Не в змозі заперечити, я лише співчутливо поцокала язиком.
— Коли щось буде не так, даси мені знати, добре?
— Аякже, Шоне. А щодо професора Клермона не переймайся. З ним все гаразд.
Але це не переконало мого старого приятеля.
— Може, Шон і здогадується, що я — інакша, але, схоже, для нього я не настільки інакша, як ти, — сказала я Метью, коли повернулася на своє місце.