— Метью, хоч як би Нокс і не погрожував мені, він не такий ідіот, щоб утнути щось дурне на очах у багатьох свідків.
— Кілька днів ти проведеш у Вудстоці. Я хочу, щоб ти була подалі від Нокса — щоб ти, не доведи Господи, випадково не зустріла його в коледжі або у бібліотеці.
— Нокс мав рацію: я не в змозі дістати той манускрипт ще раз. Тому я йому більше не цікава.
— Ти видаєш бажане за дійсне, Діано. Ноксу не менше, аніж тобі чи мені, хочеться розкрити секрети «Ешмола сімсот вісімдесят другого».
Зазвичай бездоганний зовнішній вигляд Метью зазнав певних втрат. Нервуючи, він раз по раз проводив пальцями по волоссю, і воно тепер стало сторч, немов у опудала.
— А звідки у нього й у тебе така впевненість у тому, що прихований текст того манускрипту містить якісь секрети? — запитала я, присуваючись до каміна. — Це ж книга з алхімії. І, цілком можливо, нічого, окрім хімії, там і немає.
— Алхімія — це історія творення й світобудови, розказана мовою хімії. А створіння — це хімія, покладена на біологію.
— Але в ті часи, коли створювався «Ешмол сімсот вісімдесят другий», ніхто іще не знав, що таке біологія і не мав твого рівня знань у галузі хімії та належного усвідомлення її справжньої ролі.
Очі Метью враз перетворилися на хитрі вузенькі щілини.
— Діано Бішоп, я прикро вражений вашою обмеженістю.
Я побачила, що він не жартує.
— Створіння, які написали той манускрипт, могли й не знати про ДНК, але чим ти доведеш, що вони не ставили ті ж самі запитання стосовно світобудови, що й сучасні науковці?
— Алхімічні тексти — це алегорії, а не докладні інструкції, — кинула я, спрямовуючи на нього увесь страх та пригніченість, що накопилися в мені за останні кілька днів. — Може, вони й натякають на якісь важливіші істини, але на їх основі навіть не можна провести жодного точного експерименту.
— А я й ніколи не казав, що можна, — відповів Метью з очима і досі темними від придушеного роздратування. — Але ми говоримо про потенційних читачів, тобто відьом, демонів та вампірів. Потрібно трохи надприродної здатності розуміти текст, трохи потойбічної креативності й трохи доброї пам’яті, щоби заповнити порожні місця. І все це разом може дати створінням ту інформацію, яку ми не хочемо бачити в їхніх руках.
— Яку ти не хочеш бачити в їхніх руках! — Я пригадала обіцянку, яку дала Агаті Вільсон, і рішучим голосом сказала: — Ти не кращий за Нокса. Тобі потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лише для того, щоб задовольнити свою власну цікавість — і все.
Я схопила свої речі, й відчула, як у мене засвербіли руки.
— Заспокойся. — У його голосі прослизнула нотка, яка мені не сподобалася.
— Годі попихати мною, — відказала я, відчуваючи, як посилюється свербіж у руках.
Я поглянула на пальці — між ними проскакували маленькі дуги синюватого вогню, які шкварчали на краях, немов бенгальські вогні в святковому торті. Кинувши комп’ютер, я підняла руки угору.
Я сподівалася побачити на обличчі Метью страх. А натомість побачила величезний інтерес.
— З тобою часто таке трапляється? — спитав він обережно-нейтральним тоном.
— Ой, ні! — скрикнула я і побігла на кухню, розсипаючи іскри.
Метью наздогнав мене біля дверей.
— Тільки не водою, — суворо наказав він. — Бо твої руки пахнуть електрикою.
Ага. Тепер зрозуміло, чому минулого разу я підпалила кухню.
Я мовчки завмерла, тримаючи руки піднятими догори. І ми чекали, поки голубизна щезла з кінчиків моїх пальців. Іскри згасли, залишивши після себе виразний запах горілої електропроводки.
Коли феєрверк остаточно завершився, Метью прихилився до одвірка з невимушеним виглядом аристократа доби Відродження, який зібрався позувати для власного портрета.
— Ну-ну, — мовив він із непорушністю орла, готового шугонути на свою здобич. — Цікаво — нічого не скажеш. Ти завжди така, коли злишся?
— І зовсім я не злюся! — відрізала я, одвертаючись від Метью. Але його рука рвучко вихопилася вперед і крутнула мене обличчям до нього.
— Ти так легко не відкрутишся. — Голос Метью прозвучав тихо, але у ньому знову з’явилася жорстока нотка. — Ти злишся — ще й як! Я сам щойно бачив. Є навіть доказ: ти пропалила щонайменше одну дірку в моєму килимі.
— Відпусти! — Мій рот скривився в гримасу, яку Сара саркастично називала «скажена миша». Її одної було достатньо, щоб мої студенти задрижали від страху. А в цю конкретну мить я сподівалася змусити Метью скоцюрбитися в клубок і покотитися геть. Щонайменше, я хотіла, щоб він відпустив мою руку, і вирватися звідси.