Я простягнула руку до Метью, а в моїй уяві материна рука намагалася дотягнутися до батька через накреслене крейдою коло. Дитячий відчай від смерті батьків, що й досі жив у моїй свідомості, поєднався з новим, уже дорослим співчуттям до матері, яка так відчайдушно намагалася дотягнутися до мого батька. Рвучко вивільнившись з обіймів Метью, я підтягла коліна до грудей і скоцюрбилася в захисний клубочок.
Метью хотів був допомогти — я це бачила й відчувала, — але він не знав, що саме мені потрібно, і тінь моїх власних суперечливих емоцій впала на його обличчя.
Знову в голові у мене почувся в’їдливий голос Нокса: «Пам’ятай, хто ти така».
«Пам’ятаєш?» — запитувала мене записка.
Нічого не кажучи, я рвучко повернулася до вампіра, і швидко здолала відстань, що нас розділяла. Мої батьки пішли в небуття, але Метью був тут, зі мною. Сховавши голову під його підборіддям, я кілька хвилин прислухалася, поки нарешті не почула поодинокий удар його серця, що послав імпульс крові по судинах. Прислухаючись до неквапливого ритму його серцебиття, я невдовзі заснула.
Моє серце несамовито калатало, коли я знову прокинулася в темряві, скинула з себе ногами ковдру і повільно сіла в ліжку. Позаду мене Метью увімкнув лампу — її плафон і досі був відвернутий убік від ліжка.
— Що таке? — спитав він.
— Магія наздогнала мене. Відьми — також. І мене за цю магію уб’ють, як і моїх батьків. — Ці слова вихопилися в мене наввипередки з панікою, і я, похитуючись, невпевнено підвелася.
— Ні. — Метью став межи мною та дверима. — Нам доведеться зустріти це з відкритим забралом, Діано. Що б це не було. Інакше ти весь час тікатимеш і ніколи не зупинишся.
Якась частина моєї свідомості знала: він має рацію. Решта ж бажала якомога швидше кинутися навтьоки від темряви. Але як тікати, якщо на шляху стоїть вампір?
Повітря довкола мене стиха зарухалося, немов для того, щоб вивітрити відчуття про пастку. Його прохолодні пасма торкнулися халяв моїх брюк. Потім повітря поповзло угору моїм тілом і, війнувши легеньким вітерцем, на мить підняло волосся довкола моєї голови. Метью вилаявся і ступив до мене, розпростерши руки. Легенький вітерець переріс у сильні пориви, що зібгали постіль та гойднули штори на вікнах.
— Усе нормально, не бійся, — гукнув Метью навмисно високим голосом, щоб перекричати гудіння вихору і заспокоїти мене.
Та цього було не досить.
Вітер здіймався вгору, а разом із ним піднімалися мої руки, формуючи повітря у колону, яка замикала мене в собі й захищала так само, як пухова ковдра деякий час тому. А за межею вихору застиг із простягнутою рукою Метью. Він не зводив із мене очей. Коли ж я розтулила була рота сказати, щоб він не підходив ближче, з моїх вуст зірвалися не слова, а лиш холодне повітря.
— Все нормально, — повторив він, не зводячи з мене очей. — Я не рухатимусь.
Я не здогадувалася, в чім, власне, полягала проблема, аж поки не почула ось ці його слова.
— Гаразд, обіцяю, — твердо мовив Метью.
Вітер враз почав ущухати, немов спотикнувшись. Буревій довкола мене змінився на вихор, потім — на бриз, і згодом повністю щез. Я охнула і впала на коліна.
— Що ж зі мною відбувається? — Щодня я займалася бігом, веслуванням та йогою, і тіло моє виконувало те, що я наказувала йому робити. А тепер воно робило неймовірні речі. Я зиркнула вниз, щоб пересвідчитися, що мої руки не світяться електричним струмом, а халяви моїх брюк і досі не тріпає вітер.
— То був відьмовій, — пояснив Метью, і досі не рухаючись із місця. — Ти знаєш, що це?
Колись я чула про відьму в Олбані, котра мала здатність викликати буревії, але ніколи і ніхто не називав вихор відьмовієм.
— Якщо чесно — то ні, — зізналася я, і досі крадькома позираючи на свої руки та ноги.
— Декотрі відьми та відьмаки успадкували здатність контролювати стихію повітря. І ти — одна з них.
— Та я, власне, і не контролювала її.
— Це було для тебе вперше, — пояснив Метью буденним тоном. Він окинув рукою маленьку кімнату: штори та ковдра, одяг на комоді та підлозі залишився там, де був учора вранці. — Ми з тобою й досі стоїмо, а кімната не схожа на таку, в якій промчав буревій. Оце і є контроль — для початку.
— Але ж я й не збиралася його зчиняти. А це трапляється лише з відьмами — ну, електричні вогні та вітри поза їх волею? — Я відкинула пасмо волосся з очей і втомлено хитнулася. Надто вже багато подій відбулося за останню добу. Метью подався був до мене, щоб підхопити, якщо я почну падати.