Ми йшли коридором і я відчувала у себе на спині чотири крижані цятки — то жінки проводжали нас поглядами. Марта щось сказала Ізабо, та у відповідь зневажливо пирхнула, а Метью задоволено всміхнувся.
— А що сказала Марта? — пошепки спитала я, надто пізно пригадавши, що всяку розмову — хоч криком, хоч шепотом — тут почують чи підслухають.
— Вона сказала, що ми красива пара.
— Я не хочу, щоб Ізабо казилася через мене, поки ми тут будемо.
— А ти не звертай на неї уваги, — миролюбно порадив Метью. — Вона не стільки кусається, скільки гавкає.
Вузьким коридором ми пройшли до довгастої кімнати з чималою кількістю столів, стільців та крісел різних стилів та епох. Тут було два каміни, і над одним із них два лицарі у блискучих обладунках схрестили списи у двобої — акуратно і без краплини крові. Ця фреска була, вочевидь, витвором бурхливої фантазії того самого замріяного ентузіаста, що розписував зал. Двоє дверей вели до іншої кімнати, заставленої книжковими шафами.
— Це бібліотека? — спитала я, на мить забувши про ворожість Ізабо. — А можна поглянути на твій примірник Aurora Consurgens?
— Не тепер. Пізніше, — твердо відказав Метью. — Спочатку ми поїмо, а потім полягаємо спати.
Пробираючись лабіринтом древніх меблів із легкістю, набутою завдяки багаторічному досвіду, він провів мене до гвинтових сходів. Я ж рухалася обережніше, та таки зачепила стегном комод із вигнутими шухлядами — і висока порцелянова ваза небезпечно захиталася. Нарешті ми підійшли до підніжжя сходів, і Метью зупинився.
— Піднімати доведеться довго, а ти зморена. Хочеш, я тебе понесу?
— Ні, — обурено заперечила я. — Я не дозволю нести мене через плече, наче той середньовічний лицар зі здобутою в бою здобиччю.
Метью давився від сміху — стиснув губи і вирячив очі.
— Не смій насміхатися з мене!
Але не втримався й розсміявся. Його голос луною застрибав поміж стінами так, наче у сходовому колодязі реготала ціла ватага розвеселих вампірів. Зрештою, саме в таких місцях середньовічні лицарі й носили нагору здобутих у битві красунь. Але я ж не одна з них.
Після п’ятнадцятого сходового маршу я важко дихала від напруги. Кам’яні сходинки вежі не розраховували на звичайні ноги та ступні, бо їх зробили під таких вампірів, як Метью — понад шість футів зросту та надзвичайно прудких, або тих, хто поєднував у собі обидві чесноти. Зціпивши зуби, я вперто йшла вгору. І за останнім поворотом сходів перед нами раптом вигулькнула кімната.
— Ой! — вирвалося у мене, і я зачудовано прикрила рот рукою.
Не треба пояснювати, чия то кімната. Ясна річ, то була кімната Метью вздовж і впоперек.
Ми стояли у граціозній округлій вежі замку, тій самій, що зберегла гладенький конічний дах із міді, розташованій із тильного боку масивної будівлі. У стінах виднілися вузенькі високі отвори вікон з вітражами, у які пробивалися тонкі, як ніж, промені світла й кольори з навколишніх полів та гаїв.
Кімната мала округлу форму, але подекуди її кривизну вирівнювали книжкові шафи. Великий квадратний камін, вмурований у стіні, що стикувалася з центральною спорудою шато, чудесним дивом уникнув пильної уваги художника дев’ятнадцятого сторіччя, який спеціалізувався на фресках. То там то тут були розставлені столи, крісла та кушетки з подушечками; більшість із них у зелених, коричневих та золотистих барвах. Кімната з сірого каменя, попри чималі розміри, здавалася теплою та затишною.
Найбільшою інтригою приміщення були предмети, зібрані Метью як важливі віхи його численних життів. На книжковій полиці стояла картина Вермеєра, підперта мушлею. Цю картину мені не доводилося бачити раніше — мабуть, це одне з маловідомих полотен художника, а персонаж, зображений на ній, був страшенно схожий на самого Метью. Над каміном висів палаш — такий довгий та важкий, що ніхто, окрім вампіра, не зміг би ним орудувати, а в кутку стояв лицарський панцир розміром на Метью. Напроти на дерев’яній підставці висів людський скелет, його кістки були скріплені докупи чимось на кшталт фортепіанних струн. На столі поруч зі скелетом стояли два мікроскопи, зроблені, якщо я не помилялася, в сімнадцятому сторіччі. Розп’яття, пишно оздоблене великими червоними зеленими та голубими самоцвітами, стояло у ніші поряд із шикарною гравюрою Діви Марії, виконаною на слоновій кістці.
Моє обличчя вкрили сніжинки — то Метью роздивлявся мене, поки я роздивлялася предмети обстановки в його кімнаті.
— Отже, це музей Метью, — тихо мовила я, знаючи, що кожен із предметів у кімнаті міг розповісти свою власну історію.