— Ні, це мій кабінет.
— А де ти… — почала я, кивнувши на мікроскопи.
— Не тепер, пізніше, — перервав мене він. — Бо тобі треба піднятися ще на тридцять сходинок. — І він повів мене до протилежної стіни кімнати, звідки йшли ще одні сходи. Ці теж звивалися до самісіньких небес. Повільно здолавши тридцять сходинок, я стала на краю кімнати, в якій домінувало ліжко з балдахіном на чотирьох стовпчиках та важкими портьєрами. Високо над ліжком виднілися відкриті балки та опори, на яких кріпився мідний дах. До однієї стіни присунули стіл, у протилежній виднівся камін, перед яким акуратно порозставляли крісла. Далі я побачила злегка прочинені двері, й у шпарину виднілася величезна ванна.
— Схоже на соколине гніздо, — озвалася я, визираючи у вікно. Метью дивився на цей пейзаж із цих вікон від самого Середньовіччя. Мені на мить подумалося про інших жінок, яких він сюди приводив. Авжеж я була тут не першою, але впевнена, що жінок тут було не так вже й багато. Бо це шато оповивала якась особлива таємничість та самотність.
Метью підійшов до мене зі спини і глянув через плече.
— Тобі подобається? — спитав він, легенько торкнувшись подихом мого вуха. Я кивнула.
— І скільки ж їй? — спитала я, не стримавши своєї допитливості.
— Цій вежі? — перепитав він. — Та десь близько семисот років.
— А що селяни? Вони про тебе знають?
— Так. Як і відьми, вампіри перебувають у більшій безпеці, коли вони є членами громади, яка знає, хто вони, але не ставить зайвих запитань.
Покоління Бішопів мешкали в Медісоні, і ніхто не здіймав із цього приводу бучу. Як і Пітер Нокс, ми ховалися у всіх на виду.
— Дякую, що привіз мене в «Сім веж». Я почуваюся тут безпечніше, аніж в Оксфорді. «Якщо не зважати на Ізабо», — подумки додала я.
— Дякую, що не злякалася моєї матері, — хихикнув Метью, немов почувши мої невимовлені слова. Його сміх супроводжувався виразним запахом гвоздик. — Вона аж надто турботлива та ревнива, як і більшість матерів.
— Я почуваюся по-ідіотськи, та й вдягнута я не належним чином. Бо не взяла з собою жодної одежини, яку вона б схвалила. — Прикусивши губу, я наморщила лоба.
— Коко Шанель вона теж не схвалює. Тож не націлюйся надто високо і не переймайся.
Я розсміялася і обернулася, шукаючи поглядом його очей. І коли наші погляди зустрілися, у мене аж дух перехопило. Метью довго роздивлявся мої очі, щоки і, нарешті, рот. Його рука поволі піднялася до мого обличчя.
— Ти така бадьора і повна життя, — хрипко мовив він. — Тобі потрібен чоловік набагато молодший.
Я стала навшпиньки. Він нахилив голову. Та не встигли наші губи торкнутися, як на столі брязнула таця.
— Voz etz arbres e branca, — проспівала Марта, грайливо зиркнувши на Метью.
Він розсміявся і відповів приємним чистим баритоном.
— On fruitz de gaug s’asazona.
— Що це за мова? — спитала я і пішла слідком за Метью до каміна.
— Старовинна, — відповіла Марта.
— Це окситанська мова, — додав Метью, знімаючи срібну кришку із тарілки з яєчнею. Аромат гарячої їжі наповнив кімнату. — Марта вирішила почитати нам вірші для апетиту.
Марта розсміялася і ляснула Метью по руці рушником, а він спокійно відклав кришку вбік і сів за стіл.
— Ідіть сюди, мерщій, — сказала вона, кивнувши на стілець із протилежного від Метью боку стола. — Сідайте і їжте. — Я зробила, як мені було сказано. Марта налила Метью келих вина з високого глечика зі срібною ручкою.
— Merces, — промимрив він, відразу ж встромивши носа в келих, щоб понюхати вино.
У схожому глечику була холодна як лід вода. Її Марта налила в інший келих і подала мені. А потім підсунула мені чашку гарячого чаю, і я відразу ж здогадалася, що цей чай — від паризької компанії «Mariage Freres». Вочевидь, минулої ночі, коли я спала, Метью понишпорив у моїх буфетах і склав собі досить точну картину моїх уподобань. Не встигла я заперечити, як Марта налила в чашку густих вершків, і я стрельнула на Метью попереджувальним поглядом. У такі моменти я потребувала помічників та союзників. Утім, мені так хотілося пити, що я вирішила не перейматися. Метью з виразом блаженства на обличчі відхилився на спинку стільця і цмолив вино.
А Марта повикладала з таці решту предметів: столовий прибор на одну персону, сіль, перець, масло, варення, грінки та золотисту яєчню, приправлену свіжими травами.
— Мерсі, Марто, — подякувала я від щирого серця.
— Їжте! — скомандувала вона, цього разу наміряючись рушником на мене. А потім понюхала повітря, поглянувши на Метью, вигуком висловила обурення і впевнено рушила до каміна. Ляснув загораючись сірник, і в каміні затріщали сухі дрова.