— І чому я така зморена? — позіхнула я, коли ми повернулися до шато.
— Ти безнадійна, — мовив Метью з відчаєм у голосі. — Ти й справді хочеш, щоб я детально розповів тобі про події останніх півтори доби?
За його наполяганням я погодилася знову подрімати. Залишивши Метью в його кабінеті, я видряпалася сходами в спальню і кинулася в ліжко, вже не маючи сил загасити свічки.
За кілька секунд мені снилося, що я їду верхи темним лісом, а на мені — зелена туніка, перехоплена на талії ременем. На ногах у мене сандалії, прикріплені довгими шнурками майже до колін. Десь позаду в чагарниках скаженіють пси і стукотять копита. На плечі у мене — сагайдак зі стрілами, а в стиснутому кулаці — лук. Попри загрозливі звуки погоні, я не боюся своїх переслідувачів.
Я всміхнулася уві сні, наперед знаючи, що їм мене не наздогнати.
— Лети! — наказала я коневі — і кінь злетів.
Розділ 19
Наступного ранку я думала лише про верхову їзду. Нашвидкуруч причесавшись та почистивши зуби, я натягнула на себе тісні чорні лосини — то був найкращий замінник верхових бриджів, які я мала при собі. Кросівки не дали б мені можливості користуватися острогами, тож я взула мокасини. Не найкращий варіант, але підходящий. Завершили мій ансамбль футболка з довгими рукавами та вовняний светр. Стягнувши волосся на потилиці у кінський хвіст, я повернулася до спальні.
Я блискавкою влетіла до кімнати Метью, вампір підняв брову і виставив уперед руку, не даючи пройти далі. Він стояв, прихилившись до стіни біля широкого аркового проходу, що вів до сходів, як і завжди вбраний із голочки у темно-сірі бриджі та чорний светр.
— Покатаймося після обіду.
Я так і знала. Напередодні вечеря з Ізабо пройшла в напруженій атмосфері, якщо не сказати гірше. А коли я лягла спати, мій сон постійно переривали кошмари. Метью кілька разів приходив, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд.
— Я в нормі. Фізичні вправи та свіже повітря — найкраще, що може бути для мене у цьому світі. — Коли ж я зробила ще одну спробу пройти повз нього униз, він зупинив мене одним лише похмурим поглядом.
— Якщо ти хоч раз невпевнено гойднешся в сідлі, відразу ж відправлю тебе додому. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
Унизу я попрямувала до їдальні, але Метью потягнув мене в іншому напрямку.
— Ходімо поїмо на кухні, — тихо мовив він.
Що ж, це добра новина. Дякувати Богу, я уникну офіційного сніданку з Ізабо, яка злобно витріщатиметься на мене поверх газети «Ле монд».
Ми снідали у призначеній для економки кімнаті перед палаючим каміном за столом, накритим на двох, хоча щедрі порції чудово приготованої Мартою їжі мені довелося їсти наодинці. На круглому подряпаному столі стояв гігантський чайник, закутаний для збереження тепла лляним рушником. Марта поглянула на мене і занепокоєно заквоктала про темні кола під очима та бліду шкіру.
Коли рухи моєї виделки, нарешті, уповільнилися, Метью простягнув руку до піраміди з коробків, яку вінчав шолом із підкладкою із чорного оксамиту.
— Це тобі, — сказав він, кладучи все це на стіл.
З шоломом все було зрозуміло без слів. У формі бейсболки з високою тулією та зав’язкою із строкатої стрічки на потилиці шолом, попри оксамитову підкладку та стрічку, був твердий та міцний — його спеціально зробили таким, щоб захистити крихкий череп людини у разі падіння на землю. Я терпіти їх не могла, але це був дуже корисний захисний засіб.
— Дякую, — сказала я. — А що в коробках?
— Відкрий та подивися.
У першій коробці лежали чорні бриджі з замшевими вставками по внутрішньому боку стегна, щоб не ковзати в сідлі. Їздити в них буде набагато приємніше, аніж у слизьких тоненьких лосинах, до того ж бриджі точно були мого розміру. Напевне, поки я спала, Метью телефонував, куди треба, і повідомляв мої приблизні розміри. Я вдячно всміхнулася йому. У другій коробці лежала товста й м’яка жилетка з довгими полами та жорсткими металевими вставками, вшитими у шви. Вона була схожа на черепашачий панцир, і я, безсумнівно, саме черепахою буду почуватися в цій незручній та незграбній конструкції.
— Оце непотрібне, — сказала я, похмуро піднімаючи жилетку.