— Потрібне, якщо ти збираєшся їздити верхи, — зауважив Метью беземоційно. — Ти ж казала, що маєш досвід. Якщо так, то тобі буде неважко призвичаїтися до її ваги.
Обличчя моє почервоніло, пальці загрозливо засвербіли. Метью з цікавістю споглядав мене, а Марта відійшла до дверей і зневажливо пирхнула. Я кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, і свербіж у пальцях припинився.
— У моєму авто ти користуєшся ременем безпеки, — спокійно мовив Метью. — А на моєму коні ти користуватимешся жилеткою безпеки.
Ми витріщилися одне на одного: хто кліпне першим, у кого нерви міцніші. Та мою рішучість підірвала думка про прогулянку на свіжому повітрі, і я здалася. Метью грайливо зблиснув очима. Напевне, спостерігати за нашими перемовинами було не менш цікаво та чудно, аніж за пересварками між Метью та Ізабо.
Мовчки погодившись на його умови, я потягнулася до останньої коробки. Вона була довга й важка, а коли її відкрили, то з неї війнуло різким запахом шкіри.
Чоботи. Чорні чоботи по коліно. Зі своїми обмеженими фінансовими ресурсами я ніколи не брала участі у змаганнях із кінного спорту, ніколи не возила коней на виставки і ніколи не мала справжніх чобіт для верхової їзди. Вони були просто прекрасні — елегантно вигнуті литки, м’яка шкіра… Я торкнулася пальцями блискучої поверхні чобіт.
— Дякую, — видихнула я в захваті від такого несподіваного подарунка.
— Я впевнений, вони тобі підійдуть, — сказав Метью, ніжно поглянувши на мене.
— Ходімо, дівчинко, — бадьоро гукнула Марта від дверей. — Ходімо перевдягнешся.
Уже на порозі пральної кімнати я заходилася скидати мокасини і лосини. Поки Марта забирала мій старий ношений прикид, я, звиваючись, натягнула на себе бриджі.
— Були часи, коли жінки не їздили верхи, як чоловіки, — зауважила Марта, поглянувши на мої треновані м’язисті ноги і похитавши головою.
Коли я повернулася, Метью говорив по телефону, роздаючи вказівки всім родичам та знайомим, які потребували його керівництва. Він повернув голову і схвально поглянув на мене.
— У тих тобі буде набагато комфортніше. — Він підвівся і підняв чоботи. — Тут немає спеціальної ложечки для вдягання. Тобі доведеться піти до стайні в старому взутті.
— Ні, я хочу вдягнути їх зараз, — заперечила я, простягаючи руки до новеньких чобіт.
— Тоді сідай, — зітхнув Метью. — Яка ж ти нетерпляча! Перший раз ти не вдягнеш їх без сторонньої допомоги. — Піднявши крісло разом зі мною, він повернув його так, щоб мати більше місця для маневру. Подав мені правий чобіт, і я встромила у нього ногу аж до кісточки. Виявилося, що Метью мав таки рацію. Ніяке смикання не допомогло б просунути ступню крізь жорсткий вигин чобота. Ставши над моєю ногою, Метью взявся за носок та п’ятку і почав тиснути, похитуючи з боку в бік, а я тим часом тягнула на себе халяву. І через кілька хвилин відчайдушних зусиль моя ступня нарешті прослизнула до вузької нижньої частини чобота. Метью востаннє — і різко — попхнув на мене підошву, і чобіт обхопив мою ногу, як влитий.
Те саме проробили і з другим чоботом. Я виставила вперед ноги, щоб помилуватися, а Метью тим часом посмикував і поляскував халяви, засовував свої холодні пальці під верхні краї — чи вони, бува, не перешкоджають циркуляції крові у мене в ногах. Я підвелася, відчуваючи, як мої ноги незвично подовшали, ступила кілька невпевнених кроків негнучкими ступнями і крутнулася на місці, мов балерина.
— Дякую. — Встромивши носаки чобіт у підлогу, я стала навшпиньки і повисла у Метью на шиї. — Вони такі класні!
Метью поніс мою жилетку та шолом до стайні, так само, як він носив у Оксфорді мою комп’ютерну валізку та циновку для йоги. Двері стайні були розчинені настіж, всередині хтось порався.
— Жорже! — гукнув Метью. З-за рогу вийшов маленький жилавий чоловічок невизначеного віку, але не вампір. У руках він тримав вуздечку та шкребок. Коли ми проходили повз стійло Балтазара, кінь сердито тупнув копитом і смикнув головою — мовляв: «Ти ж обіцяла!» У моїй кишені лежало малесеньке яблуко, яке я випросила у Марти.
— На, конику, — сказала я і простягнула йому яблуко на розкритій долоні. Метью напружено спостерігав, як Балтазар витягнув шию і м’якими губами забрав плід у мене з руки. Коли яблуко опинилося у нього в роті, він тріумфально поглянув на свого хазяїна.
— Бачу-бачу, зараз він поводиться як чемний та великодушний джентльмен, — сухо зауважив Метью, — але це не означає, що за першої ж нагоди він не поведеться як диявол. — Зачувши ці слова, Балтазар роздратовано тупнув копитом.