— Розплющ очі, — стиха мовив він.
Мої повіки повільно піднялися. Але відчуття, наче я пливу, залишилося. Танцювати виявилося приємніше, аніж я очікувала — принаймні з партнером, який танцював понад тисячоліття і не наступав мені на пальці.
Я закинула голову, щоб подякувати Метью, але його обличчя виявилося набагато ближче до мого, аніж я розраховувала.
— Поглянь униз, — сказав він.
Зробивши так, як сказав Метью, я виявила, що мої ноги теліпаються за кілька дюймів від підлоги. Метью відпустив мене. Це не він тримав мене над підлогою.
Це я сама себе тримала.
Це тримало мене повітря.
Щойно я усвідомила цей дивовижний факт, як до нижньої частини мого тіла повернулася вага. І Метью вчасно підхопив мене під лікті, щоб я не вдарилася об підлогу.
Марта, сидячи біля каміна, замугикала собі під ніс якусь пісеньку. Ізабо примружила очі й різко мотнула головою. Метью заспокійливо всміхнувся мені, а я зосередилася на лячному відчутті землі під ногами. Вона здавалася такою живою! Невже так було завжди, просто я раніше цього не помічала? Здавалося, що під моїми підошвами причаїлися тисячі маленьких рученят, готових щомиті схопити чи штовхнути мене.
Коли стихли останні ноти пісні, що її мугикала Марта, Метью спитав мене, радісно блиснувши очима.
— Ну, як — сподобалося?
— Сподобалося, — розсміялася я у відповідь, на мить замислившись над його запитанням.
— Я сподівався, що так воно й буде. Ти ж багато років займалася фізичними вправами. І, може, наступного разу ти поїдеш верхи з розплющеними очима — просто так, для різноманітності.
І він спіймав мене в обійми, сповнені щастя й відчуття перспективи на майбутнє.
Ізабо заспівала ту саму пісню, яку щойно мугикала Марта:
Всякий, хто побачить її танець,
Рухи її тіла граціозні,
Той воістину сказати зможе,
Що немає їй у світі рівних,
Нашій розвеселій королеві.
Геть ідіть, заздрісники убогі!
Нумо, нумо разом танцювати,
Весело й щасливо танцювати!
«Геть ідіть, заздрісники убогі, — повторив Метью, коли стихло відлуння голосу його матері. — Нумо, нумо разом танцювати!»
Я знову розсміялася.
— Я танцюватиму, але тільки з тобою. А допоки я не розберуся, звідки береться така штука, як політ, інших партнерів у мене не буде.
— Якщо бути точним, то це не політ, а зависання, — поправив мене Метью.
— Літання, зависання — називай, як хочеш, але з незнайомцями краще цього не робити.
— Згоден, — сказав Метью.
Марта пересіла з софи на крісло побіля Ізабо. Ми ж з Метью сіли одне біля одного і досі трималися за руки.
— Це був її перший танець у житті? — спитала Ізабо з щирим подивом у голосі.
— Діана не вдається до магії, маман, — пояснив їй Метью. — Хіба що в деяких дрібницях.
— Вона сповнена сили й енергії, Метью. У її жилах співає відьмина кров. Їй слід навчитися користуватися магією і для важливих справ.
Метью нахмурився.
— Це її особиста справа — користуватися чи не користуватися.
— Не будь дитиною, Діано, — мовила Ізабо, повертаючись до мене. — Час дорослішати і брати на себе відповідальність за те, ким ти є.
Метью невдоволено загарчав.
— Не гарчіть на мене, Метью де Клермон! Я кажу те, що має бути сказаним.
— Не вказуй їй, що вона має робити. Це не твоє діло!
— І не твоє також, сину мій! — відказала Ізабо.
— Перепрошую! — Мій різкий тон враз привабив їхню увагу, і де Клермони — мати й син — здивовано витріщилися на мене. — Мені самій вирішувати, користуватися магією чи ні. А якщо користуватися, то як. Але, — вела я далі, поглянувши на Ізабо, — її не можна більше ігнорувати. Вона вирує в мені, кипить і булькає, і деколи вже виривається назовні. Мені, як мінімум, потрібно навчитися керувати цією енергією.
Ізабо й Метью мовчали, заціпеніло втупившись на мене. Нарешті Ізабо кивнула головою. І Метью теж кивнув.
Ми і далі сиділи біля каміна, аж поки не згоріли всі дрова. Метью потанцював із Мартою, і кожен із них час від часу затягував пісню, коли мелодія, що звучала зі стереосистеми, нагадувала їм про іншу ніч, проведену біля іншого каміна. Але я більше не танцювала, а Метью й не наполягав.
Нарешті він підвівся.
— Ту єдину з нас, кому вже пора спати, я відведу до ліжка.
Я теж підвелася, розрівнявши на стегнах брюки.
— Добраніч, Ізабо, добраніч, Марто. Дякую вам обом за прекрасну вечерю і дивовижний вечір.
Марта мило всміхнулася мені у відповідь. Ізабо теж хотіла, але спромоглася лише на напружену гримасу.
Метью пропустив мене вперед і ніжно поклав руку мені на талію, коли ми йшли нагору.