— Тобі згори нічого не треба принести? — спитала Ізабо. — Може, візьмеш пальто? Бо звичайні люди швидко вирахують тебе, якщо ти будеш в одному светрі.
— Лише мій комп’ютер. Мій паспорт у сумці.
— Я принесу. — Бажаючи хоч трохи відпочити від зібрання всіх Клермонів одразу, я кинулася сходами нагору. У кабінеті Метью я зупинилася, озирнулася, оглядаючи кімнату, де було так багато від нього.
Поблискування сріблястої поверхні лицарського панцира у світлі каміна привернуло мою увагу, і крізь мою свідомість пронеслася блискавкою купа облич — наче комети в нічному небі. Серед них була бліда жінка з величезними блакитними очима та милою посмішкою, іще одна жінка, чиє чітко окреслене підборіддя та широкі кутасті плечі випромінювали рішучість; був там і чоловік із гачкуватим яструбиним носом, що зіщулився від страшенного болю. А ще інші обличчя, та я розпізнала серед них лише обличчя Луїзи де Клермон. Вона тримала перед лицем скривавлені пальці, з яких капала кров.
Я спробувала опиратися притягальній силі видіння, і обличчя зблякли, від чого моє тіло затряслося, а думки спантеличено заплуталися. Аналіз моїх ДНК свідчив, що видіння з’являться рано чи пізно. Але їхня поява була абсолютно несподіваною, як і те, що вчора увечері я зависла в повітрі, коли танцювала з Метью. Немов хтось витягнув із пляшки корок, і моя магія — нарешті вивільнена — чимдуж кинулася до отвору, назовні.
З розетки, до якої був під’єднаний комп’ютер Метью, я висмикнула шнур і вкинула його до сумки разом із комп’ютером. Його паспорт, як він і казав, був у передній кишеньці сумки.
Коли я повернулася до салону, Метью сидів із ключами в руці, а на плечах у нього була накинута замшева куртка для господарчих робіт. Марта ж, щось бурмочучи, ходила туди-сюди в залі.
Я віддала йому комп’ютер і стала якомога далі від Метью, щоб впоратися з сильним бажанням іще раз доторкнутися до нього. Він поклав ключі до кишені й узяв сумку.
— Знаю, це дуже важко, — мовив він тихим і чужим голосом. — Але ти мусиш дозволити мені зайнятися цією справою. І поки я поратимуся, мені важливо буде знати, що ти в безпеці.
— З тобою я у безпеці, де б ми не були.
Метью похитав головою.
— Я гадав, що одного мого імені буде достатньо, щоб тебе захистити. Я помилявся.
— Залишити мене тут — це не вихід. Я не все зрозуміла з того, що трапилося сьогодні, але ненависть Доменіко не вкладається в мене в голові. Він прагне знищити тебе й твою родину, все, що з тобою пов’язане. Утім, він розуміє, що тепер не найкращий час для вендети. Але ж Пітер Нокс! Він хоче заграбастати «Ешмол сімсот вісімдесят два» і впевнений, що я зможу дістати йому цей манускрипт. Його не спекатися так легко, — зауважила я тремтячим голосом.
— Він погодиться укласти угоду, якщо я йому запропоную її.
— Угода? А чим ти хочеш поступитися?
Вампір замовк.
— Метью, я тебе питаю! — наполягла я.
— Манускриптом, — відверто відповів він. — Я облишу його і тобі дам спокій, якщо він пообіцяє те саме. «Ешмол сімсот вісімдесят другий» лежав неторкнутий понад півтора сторіччя. Тож нехай лежить і далі.
— Не слід домовлятися з Ноксом. Йому не можна довіряти, — мовила я з жахом у голосі. — Тим більше увесь час — у твоєму розпорядженні, й ти можеш чекати на цей манускрипт скільки завгодно. Нокс — не може. Така угода буде йому нецікавою.
— Залиш Нокса мені, — хрипко кинув Метью.
Я гнівно вирячилася на нього.
— Залишити Доменіко тобі. Залишити Нокса тобі. А я, на твою думку, чим буду займатися? Ти ж сам сказав, що я — не засмучена мамзель. Тому припини ставитися до мене, як до засмученої мамзелі.
— Мабуть, я заслужив на це, — повільно проказав Метью, і очі його потемніли. — Але тобі й справді доведеться ще багато чого дізнатися про вампірів.
— Твоя мати каже те ж саме. Але тобі теж, мабуть, доведеться дізнатися дещо і про відьом. — Я відкинула з очей неслухняне пасмо і стала, схрестивши на грудях руки. — Вирушай до Оксфорда. Дізнайся, що там трапилося. — «Що там трапилося такого, про що ти мені все одно не розкажеш», — подумки додала я. — Але Метью, заради Бога, ні про що не домовляйся з Пітером Ноксом. І розберися у своїх почуттях до мене — не тому, що так не велить домовленість чи Конгрегація, і не тому, що тебе чимось налякали Доменіко та Пітер Нокс.
Мій коханий вампір, з обличчям, якому позаздрив би навіть ангел, поглянув на мене повними смутку очима.