— Звідки ж почати? — Вона випрямилася у кріслі й утупилася у полум’я свічки. — Не можна просто так взяти й викласти своє бачення цієї історії. Я мушу почати з його народження, яке сталося тут, у цьому селі. Тому я пам’ятаю його ще дитинчам. Його батьки приїхали сюди, коли Філіп вирішив будуватися на цій землі — тоді Хлодвіг був королем франків. Село виникло тут через одну-єдину причину: в цьому місці оселилися землероби та ремісники, які споруджували церкву та замок.
— А чому ваш чоловік вибрав саме це місце? — Я сіла, спершись на подушки і притиснувши коліна до грудей.
— Хлодвіг пообіцяв йому цю землю, сподіваючись, що Філіп воюватиме з суперниками короля. Але мій чоловік завжди намагався зіштовхнути супротивні сторони задля власних інтересів, — задумливо всміхнулася Ізабо. — Та майже нікому не вдалося спіймати його за цим.
— А батько Метью був землеробом?
— Землеробом? — здивувалася Ізабо. — Ні, він був теслею. І Метью був теслею, допоки не став каменярем.
Каменяр. Камені, з яких було мурували замок «Сім веж», пасували один до одного так добре, що, здавалося, їм не потрібен будівельний розчин. Мені пригадалися дивовижні оздоблені прикрасами димарі сторожки маєтку Метью у Вудстоці. Він казав тоді, що дав можливість якомусь ремісникові випробувати на цих димарях своє вміння. Його довгі тонкі пальці були достатньо дужими, щоб розчавити каштан або розтрощити оболонку устриці. Іще один шматочок головоломки під назвою «Метью» став на своє місце, чудово пасуючи до воїна, науковця та куртьє.
— І вони удвох працювали на спорудженні цього шато?
— Ні, не цього, — відповіла Ізабо і озирнулася. — Це подарунок, який зробив мені Метью, щоб полегшити мої страждання, коли я змушена була покинути своє улюблене місце. Він зніс фортецю, яку колись збудував його батько і замінив її новою. — Її чорно-зелені очі весело зблиснули. — Філіп був сам не свій від люті. Але настав час змін. Перше шато збудували з дерева, і хоча з часом до нього додалися кам’яні прибудови, воно згодом перетворилося на стару халупу.
Я спробувала думкою осягнути часову канву подій — від спорудження першої фортеці та сусіднього села в шостому сторіччі й до вежі, яку вибудував Метью у сторіччі тринадцятому.
Ізабо наморщила від огиди ніс.
— А потім він заклав фундамент оцієї вежі позаду головної споруди. Це сталося тоді, коли він повернуся додому і не захотів мешкати так близько до родини. Вона мені ніколи не подобалася, бо здавалася дурнуватим витвором романтичної фантазії, але то було його бажання, і я не стала йому заважати. — Ізабо знизала плечима. Така кумедна вежа. При обороні маєтку вона не до діла. На той час Метью вже й так збудував більше веж, аніж ми потребували.
Ізабо поволі розкручувала свою розповідь, і здавалося, що у двадцять першому столітті вона перебувала лише невеличкою частиною своєї свідомості.
— Метью народився в селі. Він завжди був такою здібною, такою допитливою дитиною! Він свого батька до сказу доводив — ходив разом із ним до шато, а там то інструмент без дозволу візьме, то палицю, то камінь. У ті часи діти рано навчалися ремесла своїх батьків, але Метью взагалі був унікум. Його здібності розвинулися дуже рано. І щойно він зміг твердо тримати в руках сокиру і не поранитися нею, його поставили до роботи.
Я уявила восьмирічного Метью з жилавими ногами та сіро-зеленими очима, що бігає довколишніми пагорбами й лісами.
— Так, — мовила Ізабо, погоджуючись із моїми невисловленими думками. — Він і справді був прекрасною дитиною. І прекрасним юнаком. Для тих часів він був навдивовижу високий, хоча став іще вищим, коли перетворився на вампіра. І мав оригінальне почуття гумору, любив попустувати. Завжди вигадував, наче сталося щось не те, або казав, що йому не дали вказівок стосовно балок перекриття чи фундаменту. І Філіп завжди вірив байкам, які розповідав йому Метью, — розповідала Ізабо поблажливим тоном. — Перший батько Метью помер, коли хлопцю було кільканадцять років, а мати його померла на декілька років раніше. Він залишився сам-один, і ми потурбувалися про те, щоби знайти йому жінку, аби він міг осісти і завести сім’ю. Якось він познайомився з Бланкою. — Ізабо трохи помовчала, спокійно і без злоби вдивляючись у глибочінь часу. — Не може ж такий показний хлопець довго бути без дівчат.
То було твердження, а не запитання. Марта лиховісно блиснула поглядом на Ізабо, але промовчала.
— Звісно, що ні, — тихо відповіла я, і мені стало важко на серці.