— А якщо, то були відьма чи відьмак? — тихо спитала я.
Мати Метью відвернулася від мене.
— Для представників відьмацького племені це було б актом агресії. І тут не допоможе жодне вибачення і жодна компенсація.
Сигнал тривоги зазвучав.
Я відкинула ковдру і рвучко опустила ноги на долівку.
— Вторгнення вчинили, щоб спровокувати Метью. Він поїхав до Оксфорда, сподіваючись укласти угоду з Ноксом, яка ґрунтувалася б на взаємній довірі. Ми маємо попередити його.
Ізабо рішуче зупинила мене, поклавши одну руку мені на коліна, а другу на плече.
— Він вже знає про це, Діано.
Я швидко проаналізувала щойно почуту інформацію.
— Ось чому він і не взяв мене до Оксфорда? Отже, небезпека загрожує саме йому?
— Звісно, що загрожує, — різко відказала Ізабо. — Але він зробить все, що зможе, щоб покласти край цій ситуації. — З цими словами вона розвернула мене, поклала мої ноги назад на ліжко і щільно вкрила мене ковдрою.
— Я маю бути там, — запротестувала я.
— Ти йому тільки заважатимеш. Тому ти залишишся тут, як він тобі наказав.
— А я що — більше не маю права слова? — спитала я уже в сотий раз після того, як приїхала до «Семи веж».
— Ні, — в унісон відказали обидві жінки.
— Ти і справді ще багато чого не знаєш про вампірів, — знову нагадала мені Ізабо, але цього разу в її голосі прозвучала нотка жалю.
Так, мені ще багато доведеться дізнатися про вампірів.
Але ж хто мене навчатиме? І коли?
Розділ 24
«З далекої далечини я напустила на землю чорну хмару. Вона поглинула землю і вкрила мою душу, коли до неї увійшли моря, що застоялися і засмерділися від вигляду пекла та під тінню смерті. Мене охопив вихор», — прочитала я в примірнику «Аврори» з бібліотеки Метью.
Повернувшись до комп’ютера, я зробила нотатки стосовно образів, до яких вдався невідомий автор манускрипту, щоб описати nigredo — один із небезпечних кроків алхімічної трансформації. На цій стадії процесу сполучення таких речовин, як ртуть та свинець утворювалися випари, що загрожували життю алхіміка. Тому одна з химер, зображених художницею Бурго Ле Нуар, міцно затиснула свого носа, щоб уникнути «чорної хмари», про яку йшлося в тексті.
— Вдягайся для верхової їзди.
Я відірвала погляд від сторінок манускрипту і підняла голову.
— Я пообіцяла Метью, що братиму тебе на прогулянки. Він сказав, що це не дасть тобі захворіти, — пояснила Ізабо.
— Не треба, Ізабо. Несподіваний приїзд Доменіко та відьмовода суттєво послабили присутність адреналіну в моєму організмі — якщо тебе непокоїть саме це.
— Напевне, Метью розповідав тобі, яким привабливим для вампіра є запах паніки.
— Це розповів мені Маркус, — виправила я її. — Він навіть розказав, яка на смак паніка. А що вона нагадує своїм запахом?
Ізабо знизала плечима.
— Та нічого особливого вона не нагадує. Запах як запах. Можливо, дещо екзотичніший… ну, може, трохи нагадує мускус. Мене він ніколи особливо не приваблював. Я волію вбивати під час полювання. Але кожному — своє.
— Останніми днями у мене не було нападів паніки. Тому немає потреби брати мене на верхову прогулянку, — сказала я і повернулася до комп’ютера.
— А чому ти гадаєш, що твої напади паніки минулися? — спитала Ізабо.
— Якщо чесно, то не знаю, — відповіла я, поглянувши на неї, і зітхнула.
— А ці напади — вони у тебе давно?
— З семи років.
— А що сталося тоді?
— У Нігерії вбили моїх батьків, — коротко відповіла я.
— Ти отримала фото — і через це Метью вирішив привезти тебе до «Семи веж».
Коли я ствердно кивнула, рот Ізабо вирівнявся в уже звичну мені сувору лінію.
— От свинота.
Можна було вжити потужніший вираз, але тепер слово «свинота» дуже влучно описало тих, хто це зробив. А якщо Доменіко Мікеле належав до групи істот, що прислали мені те фото, то «свинота» була вельми точною категорією.
— Паніка, не паніка, — швидко кинула Ізабо, — але ми поїдемо на прогулянку, як і наказував Метью.
Я вимкнула комп’ютер і пішла нагору перевдягнутися. Дякуючи Марті, мій прогулянковий одяг висів акуратно складений у ванні, але чоботи, жилетка та шолом залишилися в конюшні. Я заповзла у чорні бриджі, вдягнула водолазку, начепила мокасини на теплі шкарпетки і пішла униз, щоб зустрітися там із матір’ю Метью.
— Я тут, — гукнула вона. Я пішла до маленької кімнати, пофарбованої в теракотовий колір і оздобленої старими тарелями і рогами тварин; тут стояв і старовинний буфет, достатньо великий, щоби вмістити тарілок, чашок та глечиків на цілий постоялий двір. Ізабо поглянула поверх газети «Ле монд» і пильно обдивилася мене з ніг до голови.