— А що ти зараз п’єш? — Це було єдине, чого я не могла собі уявити.
— А відколи це ти стала цікавитися винами? — спитав Метью із щирим здивуванням.
— Відтоді, як дізналася, що ще багато не знаю.
«Відтоді, як побачила, що ти сам цікавишся винами, бовдуре», — подумки додала я.
— Сьогодні увечері дещо іспанське. «Вега Сицилія» називається.
— Якого року?
— Ти хочеш спитати, якого року урожаю? 1964 року.
— То це відносно молоде, еге ж? — піддражнила я, зрадівши зміні його настрою.
— Так, майже дитя, — погодився він. Мені не треба було вмикати свою інтуїцію, щоб відчути, що в цю мить він усміхається.
— Як справи сьогодні?
— Нормально. Ми підвищили рівень захисту, хоча у нас нічого не пропало. Якісь хакери намагалися проникнути до наших комп’ютерів, але Міріам запевняє мене, що встановлену нею систему захисту зламати неможливо.
— Ти скоро повернешся? — Слова вистрибнули у мене з рота перш, ніж я встигла подумати, і тиша, яка після цього настала, розтягнулася на непристойно довго. Я вже запевняла себе, що то на мить зв’язок перервався.
— Не знаю, — прохолодно відповів він. — Повернуся, коли зможу.
— А ти не хочеш поговорити зі своєю матір’ю? Можу покликати її. — Його несподівана прохолодність зачепила мене за живе, і я насилу спромоглася не видати це своєю інтонацією.
— Та ні, не треба. Передай їй, що лабораторії в порядку. І в маєтку теж.
Ми попрощалися. Мені стиснуло груди, дихати стало важко. Коли ж я спромоглася підвестися й обернутися, то побачила на порозі Ізабо.
— Я щойно розмовляла з Метью. Нічого в лабораторії та в маєтку не зазнало пошкоджень. Я втомилася, Ізабо, і не дуже голодна. Піду я, мабуть, спати.
Була майже восьма година — час пізній, тож я мала всі підстави вирушити до ліжка.
— Аякже. — Блиснувши зеленими очима, Ізабо дала мені дорогу. — Міцного тобі сну, Діано.
Розділ 25
Поки я телефонувала, Марта піднялася до кабінету Метью і приготувала мені бутерброди, чай та воду. Щоб камін горів усю ніч, вона напхала його дровами і запалила кілька свічок. Свічки мерехтіли м’яким золотистим світлом. Певно, у моїй спальні так само тепло й затишно, але мій розум не розслабиться отак відразу, тому навряд чи я зможу швидко заснути. Манускрипт «Аврора» чекав мене на робочому столі Метью. Я пройшла повз лицарський обладунок, що поблискував і відбивав мерехтливе сяйво свічок, сіла за свій комп’ютер і увімкнула маленьку настільну лампу.
І сказала я уголос: «Повідайте, скільки днів мені лишилося, і коли настане мій кінець, щоби я могла пізнати міру моєї слабкості та крихкості. Життя моє не довше за ширину моєї долоні. В порівнянні з вашим — це лише швидкоплинна мить».
Цей параграф іще раз повернув мої думки до Метью.
Зосереджуватися тепер на алхімії — марна справа, тому я вирішила зробити перелік питань, виходячи з того, що я вже встигла прочитати. Потрібні лише ручка й аркуш паперу.
Масивний робочий стіл Метью з червоного дерева був так само темний та солідний, як і його власник, і як і його власник він випромінював авторитет і статечність. По обидва боки простору для ніг стіл мав шухляди, що спиралися на округлі, схожі на коровай, ніжки. Під поверхнею стола по всьому периметру ішов різьблений поясок. На ньому виднілися листя аканту, тюльпани, сувої та геометричні фігури, що немовби запрошували досліджувати їхні витіюваті контури. На відміну від мого стола, завжди захаращеного паперами, книгами, недопитими чашками чаю, що кожна спроба працювати за ним могла обернутися справжньою катастрофою, на столі Метью були тільки бювар, схожий на ніж для розрізання листів, та лампа. Стіл Метью, як і його власник, був химерно гармонійним поєднанням древнього та сучасного.
Однак канцелярського приладдя ніде не було видно. Я потягнула круглу мідну ручку правої верхньої шухляди. Всередині всі речі були чітко й акуратно розкладені. Ручки фірми «Монблан» лежали окремо від олівців тієї ж фірми, а скріпки для паперів були викладені за розміром. Я вибрала ручку, поклала її на стіл і спробувала витягнути решту шухляд. Але виявилося, що вони замкнені. Під скріпками ключа я не знайшла, тож висипала їх на стіл — так, про всяк випадок.
Між шкіряними виступами бювара лежала блідо-зелена промокашка. Доведеться скористатися нею, якщо своєї не маю. Знімаючи зі стола комп’ютер, я ненароком скинула на підлогу ручку.
Вона впала під шухляди, і мені довелося лізти під стіл, у простір для ніг, щоб її дістати. Мацаючи руками під шухлядами, я торкнулася пальцями якогось товстого барильця, а потім помітила обриси потайної шухляди в товстій деревині напроти себе.