— Кохання, гідність, охорону та утримання, — відповів він, нарешті наважившись поглянути мені у вічі.
— Щось дуже схоже на середньовічний обряд вінчання.
— Саме ту частину літургії і написав вампір. Але я не збираюся змушувати тебе прислужувати мені, — похапливо запевнив мене він із щирим виразом обличчя. — Цю частину ввели навмисне для того, щоб ощасливити простих людей.
— Принаймні чоловічу частину людства. Не думаю, що жінки страшенно цьому зраділи.
— Може, й ні, — погодився Метью, криво посміхнувшись. Та нерви взяли гору, і посмішка швидко перетворилася на тривожну гримасу. Він знову втупився на свої руки.
Без Метью минуле здавалося сірим та холодним. А майбутнє з ним обіцяло бути набагато цікавішим. Хоч яким би коротким не був наш роман, я, звичайно ж, відчувала до Метью прив’язаність. А покірливість, зважаючи на «зграйну» поведінку вампірів, не можна потім поміняти на щось більш прогресивне, незалежно від того, звав він мене дружиною, чи ні.
— Мушу зазначити, чоловіче мій, що твоя мати, строго кажучи, не захищала тебе від твоєї дружини. — Слова «чоловік» та «дружина» прозвучали в моїх вустах як іноземні. Згідно з умовами, які я щойно почула, на той час я не була твоєю дружиною, і стала нею лише тоді, коли ти повернувся додому. А до того я представляла собою щось на кшталт пакунка без адреси призначення. Зважаючи на це, я іще легко відкараскалася.
У куточках його рота з’явилася подоба усмішки.
— Тобі так здається? Що ж, тоді мені слід задовольнити твої побажання і вибачити її. — Метью підніс мою руку до рота і легенько доторкнувся губами до кожного пальця. — Я казав, що ти моя. І я не жартував.
— Саме тому Ізабо вчора висловила невдоволення нашим поцілунком у дворі. — Це пояснило як її роздратування, так і те, що вона так раптово скорилася. — Коли ти вже зі мною, то вороття не мало бути.
— Для вампіра — ні.
— І для відьми — ні.
Метью розрядив напружену атмосферу, зазирнувши до моєї порожньої миски. Наполягаючи на тому, що я не голодна, я якимось чином уплела аж чотири порції тушкованого м’яса з гарніром.
— Ти вже наїлася? — спитав він.
— Еге ж, — промимрила я, невдоволена тим, що мене спіймали на гарячому.
Ще було не пізно, але я вже позіхала. Марта заходилася відчищати великий дерев’яний стіл пахучою гарячою водою з морською сіллю та лимонами. Проходячи повз неї, ми побажали їй доброї ночі.
— Ізабо невдовзі повернеться, — запевнив її Метью.
— Її не буде всю ніч, — похмуро відказала Марта, відірвавши погляд від стола. — Я залишатимуся тут.
— Як хочеш, Марто, — сказав Метью і заспокійливо поклав руку їй на плече.
Коли ми підіймалися сходами до кабінету Метью, він розповів мені, де роздобув свій примірник анатомічного посібника Везалія і що він подумав, коли вперше побачив у ньому ілюстрації. Радісно бухнувшись на софу з вищезгаданою книжкою, я розглядала в ній зображення трупів із зідраною шкірою, бо була надто втомлена, щоб зосередити увагу на манускрипті «Аврора». А Метью тим часом відповідав на повідомлення, що прийшли електронною поштою. Я з полегшенням побачила, що потайна шухляда його робочого стола замкнена.
— Піду помиюся у ванні, — заявила я через годину, підводячись і розминаючи затерплі м’язи перед тим як рушити нагору. Мені потрібен час, щоб обдумати потенційні наслідки мого статусу дружини Метью. Сама ідея шлюбу приголомшила мене. А якщо зважити ще й на ревнивість вампіра та моє погане розуміння того, що відбувається, настав слушний момент все це неквапливо обдумати.
— Я невдовзі піднімуся до тебе, — сказав Метью, насилу відірвавши погляд від екрана свого комп’ютера.
Гарячої води було, як і завжди, вдосталь, і я, стогнучи від втіхи та насолоди, занурилася у ванну. Марта вже побувала тут і сотворила свою магію зі свічками та каміном. У кімнатах було затишно й комфортно, хоча й не дуже тепло. Я мліла у гарячій воді, поволі прокручуючи у пам’яті свої досягнення дня, що минув. Все ж таки краще передбачати події та керувати ними, аніж пасивно спостерігати, як вони вискакують немов нізвідкіля — випадково та несподівано.
Я й досі відкисала у ванні, звісивши через край солом’яний каскад свого волосся, як раптом почувся тихий стук у двері. Не дожидаючись, поки я відповім, Метью поштовхом розчинив їх і увійшов до ванної кімнати. Я вмить підскочила, але відразу ж встидалася своєї наготи — і знову швиденько занурилася у воду.
Його очі були замріяні та туманні. Метью схопив рушник, напнув його, наче вітрило.
— Ходімо до ліжка, — хрипко мовив він.