Нагорі почувся звук стискуваного та гнаного повітря.
— Це гелікоптер, — сказав Болдвін. — Він чекав у Клермон-Феррані, щоб відвезти мене назад до Ліона. Доведеться виконати невеличкі відновлювальні роботи в твоєму саду, Ізабо, але, гадаю, це не така вже й велика ціна.
Двоє вампірів вийшли з шато і вскочили у гелікоптер. А за кілька хвилин вони були високо у небі над провінцією Овернь. Під ними лежала темрява, то тут то там поцяткована вогниками фермерських вікон. До замку вони прибули за півгодини льоту, і навіть попри те, що брати добре знали, де він розташований, пілот не одразу помітив його обриси.
— Тут нема куди сісти! — скрикнув пілот.
Метью показав на стару дорогу, що тягнулася від замку.
— А туди можна? — гукнув він у відповідь, а сам уже уважно вдивлявся в стіни — чи не видно десь світла чи якогось руху.
Болдвін наказав приземлитися там, де показав Метью, і пілот кивнув, але якось невпевнено.
Коли до землі лишалося футів зо двадцять, Метью вистрибнув із машини і стрімголов кинувся до брами замку. Болдвін зітхнув і дав пілоту вказівку не підніматися, поки вони обидва не опиняться знов на борту.
А Метью вже забіг до замку, гукаючи Діану.
— Господи, як же страшно, — стиха промовив він, пригладжуючи пальцями волосся, коли відлуння його криків ущухло.
Болдвін наздогнав його і вхопив брата за руку.
— Можна зробити це двома способами, Метью. Ми можемо розділитися і обшукати місцину згори донизу. А можна зупинитися і поміркувати — куди б ти сховав що-небудь у замку Ля П’єр.
— Пусти, — загарчав Метью, вишкірившись і намагаючись вирватися з братової хватки. Та той лише міцніше вчепився в нього.
— Гарненько подумай, — наказав Болдвін. — Так буде швидше, обіцяю тобі.
Метью уявив собі план кожного поверху споруди і подумки перебрав вхід, спальні, вежі, вітальні та великий зал. А потім рушив крізь кухню до комор, підвалів та підземної в’язниці. І з жахом витріщився на брата.
— Темниця. Вона в темниці. — І відразу ж рушив до кухонних приміщень.
Обличчя Болдвіна заціпеніло непорушною маскою.
— Господи, — пробурмотів він, дивлячись на спину брата, який щойно зник у темряві. — Що ж такого є в цій відьмі, що одноплеменці кинули її до ями шістдесят футів завглибшки?
А якщо Діана — то така велика цінність, ті, хто її сюди кинув, неодмінно повернуться.
І Болдвін кинувся навздогін за братом, сподіваючись, що ще встигне зашкодити йому стати другим заручником відьом.
Розділ 31
— Діано, прокидайся . — Материн голос був тихий, але наполегливий.
Надто виснажена, щоб відповісти їй, я натягнула на голову пістряву стьобану ковдру, сподіваючись, що так вона не знайде мене. Тіло скоцюрбилося в тугий калачик, а я здивувалася, чому ж у ньому все так болить.
— Соню, вставай! — Грубуваті материні пальці вхопилися за тканину. Хвиля радості відразу ж змила біль. Він удав, що він — ведмідь і загарчав. Запищавши від щастя, я міцніше вхопилася у ковдру і розсміялася, але коли він потягнув її, то мене відразу ж огорнуло холодне сире повітря.
Щось було не так. Я розплющила одне око, сподіваючись побачити яскраві наліпки на стіні та м’які іграшки, що стояли скрізь у моїй кімнаті в Кембриджі. Та замість них побачила сірі мокрі стіни.
Поблискуючи очима, на мене з усмішкою дивився батько. Як і зазвичай, його скуйовджене волосся кучерявилося на кінцях, а комірець перекосився. Та я любила батька і була простягнула руки, щоб обійняти його, але вони чомусь не слухалися мене. Він сам пригорнув мене до себе, як щитом прикривши своїм примарним тілом.
— Не чекав побачити вас тут, міс Бішоп. — Він завжди так казав, коли я прокрадалася до його кабінету або тихенько спускалася вночі на перший поверх, щоб послухати від нього ще одну казочку на ніч.
— Я так втомилася. — Його прозора сорочка якось спромоглася затримати в собі затхлий запах цигарок та вершкових карамельок, які він носив у своїх кишенях.
— Знаю, — відповів батько уже серйозним тоном. — Але тобі більше не можна спати.
— Тобі доведеться прокидатися. — Я відчула на собі материні руки; вона намагалася забрати мене з батькових обіймів.
— Розкажи мені решту історії, — благально попросила я.