— Ти не зможеш сховатися від Метью, — сказала моя мати, кинувши на батька журливий погляд. — Він тебе скрізь знайде, як би там не було. Ти можеш вірити йому. Метью — це той, на кого ми чекали.
Батькові руки поволі оповили її, і мені пригадалися обійми Метью. Той, хто так мене обіймав, не міг обманювати.
— Діано, спробуй, будь ласка, — сказав Метью, не приховуючи благальних ноток у голосі.
Щоб злетіти, мені потрібна срібляста стрічка. Але я ніде не бачила її на собі. Не знаючи, що робити, я запитально поглянула крізь морок на своїх батьків. Вони стали більш блідими й прозорими.
— Ти не хочеш літати? — спитала мене мати.
— Магія — у твоєму серці, Діано, — додав батько. — Не забувай.
Заплющивши очі, я силою уяви змусила стрічку з’явитися там, де вона мала бути. Міцно вхопивши її за край, я щосили кинула її до блідого кола, що виднілося угорі. Стрічка розмоталася і блискавично проскочила крізь отвір, забираючи з собою й моє тіло.
Моя мати всміхалася, а батько був такий гордий, як тоді, коли він зняв бокові тренувальні коліщатка з мого велосипеда.
Метью зазирнув униз, і поряд із ним з’явилося ще одне обличчя; напевно, то було обличчя його брата. Побіля них виднілася купка отетерілих привидів — ти ба, уперше за всі роки хтось примудрився-таки вибратися звідси живцем!
— Слава Богу, — видихнув Метью, простягаючи до мене свої довгі білі пальці. — Бери мене за руку.
І в ту саму мить, коли він вхопив мене, моє тіло втратило невагомість.
— Моя рука! — скрикнула я, відчувши, як розтягуються м’язи і відкривається рана на передпліччі.
Метью схопив мене за плече, і йому допомогла ще одна незнайома рука. Вони висмикнули мене з темниці — я по інерції врізалася в груди Метью, вхопилася обома руками за його светр і міцно притиснулася до нього.
— Я знав, що ти зможеш, — з полегшенням пробурмотів Метью, як і той принц із материної казки.
— На це ми не маємо часу, — кинув через плече його брат і побіг коридором до дверей.
Метью відсторонив мене за плечі й зробив побіжний огляд ушкоджень. Його ніздрі тріпнулися, зачувши запах засохлої крові.
— Ти можеш іти? — тихо спитав він.
— Хапай її на руки і винось звідси, інакше матимеш більший клопіт, аніж пляма засохлої крові! — крикнув його брат.
Рвучко підхопивши мене під спину та сідниці, наче мішок із борошном, Метью побіг. Я прикусила губу і заплющила очі, бо підлога, що стрибала піді мною, не нагадувала про політ із Сату. Зміна в повітрі засвідчила, що вибігли із замка на волю. Мої легені наповнилися свіжим повітрям, і я затремтіла.
Метью припустив іще швидше, несучи мене до гелікоптера, якимось неймовірним чином посадженому на малесеньку відносно рівну ділянку ґрунтової дороги під стінами замку. Він обережно нагнувся і вскочив у відчинені двері машини; за ним слідком ускочив його брат, і зелені вогники навігаційних приладів застрибали по його рудій голові.
Коли ми всідалися, я ненароком зачепила ногою його стегно, і він кинув на мене погляд, у якому ненависть змішалася з цікавістю. Його обличчя видалося мені знайомим. Я бачила його у своїх видіннях у кабінеті Метью: спочатку у відблиску світла від лицарського панцира, а потім — коли торкнулася печаток ордену лицарів Лазаря.
— Я вже думав, що ти загинула, — сказав Метью, і я пригорнулася до нього.
Болдвін злобно вирячився і гаркнув пілоту:
— Давай!
І ми злетіли в небо.
Політ над землею враз нагадав мені про Сату, і я затремтіла.
— У неї шок, — гукнув Метью. — Ця штука може летіти швидше, Болдвіне?
— Оглуши її, — роздратовано кинув Болдвін.
— Я не маю заспокійливого.
— Ні, маєш! — злобно блиснув очима брат. — Хочеш, щоб це зробив я?
Метью поглянув на мене згори униз і вигнув губи в усмішці. Моє тремтіння трохи вщухло, але щоразу, коли гелікоптер падав у повітряну яму або погойдувався від пориву вітру, тремтіння поверталося — разом із моїми спогадами про Сату.
— Господи, Метью, ти що, не бачиш, яка вона перелякана! — сердито мовив Болдвін. — Візьми й оглуши її.
Метью прикусив свою губу, і на його гладенькій шкірі виступила намистинка крові. Він нахилився, щоб мене поцілувати.
— Ні, — запручалася я. — Я знаю, що ти робиш, Сату мені розповіла. Ти хочеш використати свою кров як заспокійливе.
— У тебе шок, Діано. А я не маю з собою пігулок. Тож дозволь мені допомогти тобі, — мовив він зі страждальницьким виразом обличчя.