Швидко помившись під душем, Метью вигулькнув із ванни в чистих брюках. Нашвидку висушивши волосся перед каміном, він закінчив вдягання.
— Я відлучусь ненадовго вниз, добре? — спитав він. — А тим часом із тобою побудуть Ізабо й Марта.
Здогадавшись, що похід Метью на нижній поверх стосуватиметься його брата, я кивнула, і досі відчуваючи дію потужних ліків.
Поки його не було, Ізабо час від часу мимрила щось мовою, яка не була ані окситанською, ані французькою, а Марта, слухаючи її, занепокоєно квоктала й метушилася. Вони вже встигли прибрати з підлоги шматки скривавленої одежі та нижньої білизни, коли з’явився Метью. Обабіч нього неквапливо дибали Фелон та Гектор, висолопивши язики.
Ізабо невдоволено примружилася.
— Твоїм псам не місце в моєму домі.
Фелон та Гектор із цікавістю поглянули на Ізабо, а потім на Метью. Він клацнув пальцями і вказав на підлогу. Пси повлягалися і повернули свої уважні писки до мене.
— Вони будуть із Діаною аж поки ми не поїдемо звідси, — твердо мовив він, і його мати зітхнула, але сперечатися не стала.
Метью підняв мені ноги, прослизнув під ними, ліг на диван і став їх тихенько гладити. Марта зі стуком поставила перед ним склянку вина, а мені всучила чашку чаю. Після цього вони з Ізабо пішли, залишивши нас наодинці з пильними псами.
Я замріялася, заколисана морфієм та гіпнотичним дотиком пальців Метью. Перебираючи спогади, я намагалася визначити, які з них є реальні, а які — уявні. Чи й справді в темниці зі мною був материн привид, чи то я просто пригадала наші розмови перед їхнім від’їздом до Африки? А може, то мій розум намагався впоратися зі стресом, от і розпався на уламки і перетік в уявний світ? Я нахмурилася.
— Щось не так, моя левице? — стурбовано спитав Метью. — Тобі боляче?
— Ні. Просто думаю. — Я зосередилася на його обличчі й наблизилася крізь туман до безпечного й надійного берега Метью. — А де я була?
— У замку Ля П’єр. Це стара споруда, у якій багато років ніхто не жив.
— Я бачила Герберта. — Мій розум наче стрибав у класики, не бажаючи подовгу затримуватися на одному місці.
Пальці Метью враз заклякли.
— Він теж там був?
— Спочатку так. Вони з Доменіко чекали нашого прибуття, але Сату прогнала їх геть.
— Зрозуміло. А він, бува, не торкався тебе? — спитав Метью, і я відчула, як він напружився.
— До щоки, — відповіла я і здригнулася. — Виявляється, Метью, що колись, давним-давно, він мав отой манускрипт. Герберт вихвалявся, що забрав його в Іспанії у одного чаклуна. Вже тоді книга була під закляттям. Герберт заворожив одну відьму і тримав її під своїми чарами, сподіваючись, що з часом вона зможе зламати те закляття.
— Ти не розкажеш мені, як усе сталося?
Мені хотілося сказати, що ще зарано про це говорити, але, несподівано для мене самої, розповідь вихлюпнулася назовні. Коли я розповіла Метью про спроби Сату розітнути мене і пошукати магію всередині, Метью підвівся і став чукикати мене, посадовивши на коліна.
Він тримав мене, коли я говорила, коли не мала сил говорити і коли плакала. Не знаю, які емоції вирували в його душі, але він стримував їх, коли я розповідала те, що дізналася про нього від Сату. Навіть коли я розповіла йому про свою матір під яблунею, чиї корені зміїлися кам’яною підлогою замку Ля П’єр, він не розпитував мене про подробиці, хоча, напевне, у нього виникли до мене сотні запитань, що так і лишилися без відповіді.
То була неповна розповідь — я залишила поза її рамками мого батька, мої виразні спогади про казочки, які мені розповідали на ніч, про те, як я бігала в полях за будинком Сари в Медісоні. Але варто було лише почати. Решту розкажу з часом.
— Що ж нам тепер робити? — спитала я, завершивши розповідь. — Ми не можемо допустити, щоб Конгрегація зробила зле Сарі й Емілі чи Марті й Ізабо.
— Тобі вирішувати. Якщо ти скажеш, що достатньо через мене натерпілася, я зрозумію тебе, — повільно проказав Метью.
Я вигнула шию, щоб поглянути на нього, але він відвів погляд і суворо втупився в темряву у вікні.
— Ти ж казав, що ми поєдналися на все життя.
— Ніщо не змінить моїх почуттів до тебе, але ти не вампір. Те, що сталося з тобою сьогодні… — Метью на мить зупинився, а потім продовжив: — Якщо ти передумала про все… про мене… то я зрозумію тебе.
— Навіть Сату не вдалося змусити мене передумати. А вона ой як старалася! Моя мати анітрохи не сумнівалася, коли казала, що ти — той, кого я чекала. Саме тоді я й злетіла. — Це було не зовсім так: моя мати сказала, що Метью — це той, кого ми чекали. Та я приховала цю невеличку розбіжність як незначущу.