— Вони сказали тобі, що зі мною не так? — Мій голос прозвучав приглушено, бо я притулилася обличчям до своїх колін.
— З тобою все гаразд, mon cœur.
— Як мало знаєш ти про відьом! — Я поклала підборіддя собі на коліна, але на Метью не поглянула. — Відьми нікого не зачакловують просто так. Для цього має бути якась до біса серйозна причина.
Метью мовчав. Я скоса глянула в його бік. Краєчком ока я побачила його ноги: одну випростану вперед, а другу — зігнуту в коліні; на коліно він розслаблено поклав свою білу руку.
— От у твоїх батьків і була до біса серйозна причина: вони хотіли гарантувати безпеку своєї доньки. — За спокійним і врівноваженим тоном вчувалися глибокі емоції. — Я б і сам зробив те саме.
— А ти теж знав, що я зачаклована? — спитала я, навіть не приховуючи ноток звинувачення у своєму голосі.
— То Марта й Ізабо вирахували. Вони сказали це мені якраз перед тим, як ми з Болдвіном вирушили до замку ля П’єр. А Емілі підтвердила їхні підозри. Я фізично не мав змоги розповісти тобі про це.
— А як Емілі могла приховувати це від мене? — розпачливо мовила я, почуваючись зрадженою й самотньою, як і тоді, коли Сату розповіла мені про те, що зробив Метью.
— Ти мусиш простити своїх батьків та Емілі. Вони робили те, що вважали найліпшим — заради тебе.
— Ти просто не розумієш, Метью, — заперечила я, вперто хитаючи головою. — Моя мати зв’язала мене, наче я — якась лиха деградована істота, якій не можна довіряти, а сама поїхала до Африки!
— Твої батьки боялися Конгрегації.
— Дурниці. — У пальцях мені знову закололо, і я відігнала це відчуття до ліктів, намагаючись стримати свій гнів. — Не все можна пояснити тією бісовою Конгрегацією, Метью.
— Не все, але в цьому випадку — все. І для того, щоб це збагнути, не треба навіть бути відьмою.
Раптом переді мною з’явився мій білий стіл. На його поверхні були розсипані навмання події минулого та сьогодення. Шматочки головоломки складалися самі по собі: ось моя мати женеться за мною, а я, ляскаючи в долоні, лечу над вкритою лінолеумом підлогою кухні в Кембриджі, ось мій батько кричить на Пітера Нокса в своєму кабінеті, ось мої батьки розповідають мені казочку про хрещену матір та її магічні стрічки. Вони стоять у мене над ліжком, проказуючи заклинання і чаклуючи, а я лежу собі тихенько на стьобаній ковдрі. Шматочки головоломки клацнули, з’єдналися, і вистроїлися в певну схему.
— Казочки, що їх розповідала мені на ніч мати! — промовила я, ошелешено обертаючись до Метью. — Вона не могла мені відверто повідати свої страхи, тому перетворила все це на історію про лихих відьом, зачакловані стрічки та казкову хрещену матір. Вона розповідала її щовечора, щоб та збереглася хоч у якомусь закуточку моєї свідомості. Щоб я колись пригадала.
— А ти пригадуєш що-небудь іще?
— Перед тим як вони мене зачаклували, до батька приходив Пітер Нокс, щоб поговорити з ним. — Я здригнулася, пригадавши, як задзвонив дзвінок, яким був вираз на батьковому обличчі, коли він відчинив двері. — Та істота була в нашому будинку. Він торкнувся моєї голови. — Мені пригадалося, що коли Нокс поклав руку на мою маківку, в мене виникло моторошне відчуття.
— Батько відіслав мене до моєї кімнати, а потім між ним та Ноксом спалахнула бійка. Мати була в кухні. Дивно, що вона навіть не вийшла поглянути, що відбувається. Тоді мій батько надовго втратив свідомість. Мати була сама не своя від розпачу. Тієї ж ночі вона покликала Емілі. — Чіткі й виразні спогади виринали з моєї пам’яті.
— Емілі сказала, що Ребекка накинула своє заклинання таким чином, що воно триматиметься доти, поки не з’явиться такий собі «чоловік із сутінків». Тобто я. Твоя мати сподівалася, що я зможу захистити тебе від Нокса та Конгрегації, — похмуро пояснив Метью.
— Ніхто б не зміг мене захистити, окрім мене самої. Сату мала рацію. Я — жалюгідна подоба відьми. — Я знову опустила голову на коліна. — Зовсім не те, що моя мати.
Метью підвівся і простягнув мені руку.
— Вставай, — різко кинув він.
Я взяла його за руку, сподіваючись, що він обніме мене і втішить. Натомість він всунув мої руки в рукави куртки і відступив.
— Ти — відьма. Настав час тобі вчитися, як захищати себе.
— Не зараз, Метью.