— А я й не хотіла б знати. Ніколи.
— Чому, Діано? Чому ти з власної волі відмовляєшся від своїх талантів? — І він міцніше стиснув у долоні сяйну кулю, наче хтось злий хотів вкрасти та знищити мою магічну міць, щоб ми так ніколи й не довідалися про її потенційні можливості.
— Може, через страх. І через пристрасть, — стиха мовила я, торкаючись його вилиць кінчиками пальців і вкотре дивуючись силі своєї любові до нього. Пригадавши рядки, написані його приятелем-демоном Бруно в шістнадцятому сторіччі, я знову їх процитувала: — «Пристрасть мене жене, а страх — стримує». Хіба ж це не пояснення всього, що відбувається у світі?
— Всього окрім тебе, — мовив Метью грудним басовитим голосом. — Тебе пояснити неможливо.
Мої ноги торкнулися землі, я прибрала пальці з його обличчя і повільно випросталася. Здавалося, моє тіло добре сприйняло плавний рух, але мій розум відразу ж відмітив його дивовижність: той шматочок себе самої, який я подарувала Метью, зістрибнув із його долоні на мою. Мої пальці стиснулися довкола нього, і енергія швидко всоталася в мою плоть. Я відчула легеньке відьмацьке поколювання — то моє тіло розпізнало цю енергію, як свою власну. Я задумливо опустила голову, налякана тією істотою, на яку перетворювалася.
Метью пальцем відхилив моє волосся, яке запоною затулило мені обличчя.
— Ніщо не зможе сховати тебе від цієї магії: ні наука, ні сила волі, ні зосередженість на якомусь занятті. Вона завжди знайде тебе. І від мене ти також не зможеш сховатися.
— Саме це сказала мені мати в підземній темниці. Вона наперед знала про нас із тобою.
Я перелякалася, згадавши про Ля П’єр, і моє третє око завбачливо закрилося, захищаючи мене. Я затремтіла, і Метью пригорнув мене до себе. Мені не стало тепліше в його холодних обіймах, але я відчула себе безпечніше.
— Можливо, так їм було легше — знати, що ти не залишишся самотньою, — лагідно мовив Метью.
Я легенько торкнулася губами до його прохолодних, міцно стиснутих губ і поклала голову йому на груди. Метью притулився обличчям до моєї шиї, і я почула, як він увібрав у себе мій запах, різко й сильно втягнувши носом повітря. А потім неохоче відсторонився, розгладив мені волосся і міцніше закутав мене у куртку.
— Ти навчиш мене битися так, як твої лицарі?
Метью заціпенів.
— Вони вміли захищати себе задовго до того, як прийшли до мене. Але в минулому я справді навчав воїнів — людей, вампірів, демонів. Навіть Маркуса, а той, їй-богу, не подарунок. Однак мені ніколи не доводилося тренувати відьму чи відьмака.
— Ходімо додому. — Моя кісточка пульсувала від болю, а сама я мало не падала від втоми. Накульгуючи, я ступила кілька непевних кроків, і Метью, посадовивши мене на плечі, як малу дитину, пішов додому крізь сутінки, а я обхопила руками його шию. — Іще раз дякую тобі, що знайшов мене, — прошепотіла я, коли перед нами показався будинок.
Метью зрозумів, що цього разу йшлося не про Ля П’єр.
— Узагалі-то, я вже давно кинув шукати. Але несподівано натрапив на тебе у Бодліанській бібліотеці на свято Мабон. Учений-історик. Та ще й відьма, ти ба! — І Метью похитав головою, немов не вірячи у свою удачу.
— Звичайнісінька магія, — сказала я, цілуючи йому шию над ключицею. Метью заворкував від задоволення, поставив мене на сходи ґанку з тильного боку будинку і пішов до сараю за дровами, залишивши мене миритися з моїми тітками.
— Тепер я розумію, чому ви тримали це у секреті, — сказала я, обнімаючи Емілі, й та з полегшенням зітхнула. — Але матуся сказала мені, що час секретів минув.
— Ти бачила Ребекку? — обережно спитала Сара, і її обличчя стало білим мов крейда.
— У замку Ля П’єр. Коли Сату намагалася страхом змусити мене допомагати їй. — Я трохи помовчала. — І тата я теж бачила.
— А вона… А вони були щасливі? — насилу вичавила з себе Сара. За нею показалася моя бабуся і занепокоєно прислухалася до нашої розмови.
— Вони були разом, — просто сказала я і зиркнула у вікно — чи не повертається Метью з дровами.
— І вони були разом із тобою, — твердим голосом мовила Емілі з очима, повними сліз. — А це означає, що вони були більш, ніж щасливі.
Моя тітка розтулила була рота, щоби щось сказати, а потім передумала.
— Що, Саро? — спитала я, кладучи руку їй на плече.
— А Ребекка говорила з тобою? — тихо спитала вона.
— Вона розповідала казки. Ті самі, які розповідала мені, коли я була маленькою дівчинкою: про відьом, принців та казкову хрещену матір. Хоча вони з татком і зачаклували мене, мама спробувала допомогти мені пригадати мою магію. Але мені хотілося забути її.