Навіть із заплющеними очима я відчула, як небо потемніло, і гуркіт транспортного потоку засвідчив, що я пропливла під Донінгтонським мостом. Знову виринувши на світло, я розплющила очі — і враз відчула на грудях холодний дотик погляду вампіра.
На мосту була постать, вітер маяв поли довгого пальта. Я не роздивилася його обличчя, але високий зріст і міцна статура вампіра підказували, що то був Метью Клермон.
Знову він.
Я вилаялася і мало не впустила одне весло. Центральна оксфордська пристань була неподалік. Думка про те, щоб удатися до забороненого маневру — перетнути річку і гепнути вампіра веслом по голові — видалася мені надзвичайно спокусливою. Я обмірковувала свій план, аж раптом помітила на пристані тендітну жінку в заляпаному комбінезоні. Вона курила цигарку і розмовляла по мобільному телефону.
То була нетипова картина для оксфордського елінгу.
Жінка підняла голову, і я фізично відчула на шкірі її погляд. Демон. Вона скривила рота у вовчий вишкір і щось сказала по телефону.
Дивно, дуже дивно. Як з’являється Клермон, за ним щоразу цілий сонм різної нечисті. Я відкинула свій план і спрямувала тривогу у веслування.
І таки спромоглася здолати чималий відрізок річки за течією, але тепер моя подорож геть втратила безтурботність. Перед таверною «Ізіда» я повернула човен до берега і помітила біля столиків Клермона. Якимось чином йому — пішки! — вдалося дістатися до таверни від Донінгтонського мосту раніше, аніж я домчала сюди на швидкохідному ялику.
Я різко змахнула веслами, підняла їх над водою на два фути наче крила велетенського птаха і ковзнула до хиткої дерев’яної пристані таверни. Поки я вибиралася з човна, Клермон перетнув зелений газон, що нас розділяв, двадцять із гаком футів завдовжки. Під вагою вампіра плавуча платформа просіла у воду і загойдалася, а човен на воді заколихався з нею в такт.
— Що ви, в біса, робите?! — роздратовано напустилася я на нього, коли вибралася з човна і пішла на вампіра нетесаними дошками пристані. Я важко дихала від завзятого веслування, а мої щоки горіли вогнем. — Чому ви зі своїми приятелями переслідуєте мене?
Клермон нахмурився.
— То не мої приятелі, докторе Бішоп.
— Як це не ваші? Відтоді як моя тітка затягла мене проти моєї волі на літній язичницький фестиваль, коли мені було тринадцять, я жодного разу не бачила так багато вампірів, відьом та демонів в одному місці. Якщо вони справді не ваші друзі, то чому ж увесь час вештаються довкола вас, га? — З цими словами я витерла рукою чоло, відкинувши пасма мокрого волосся.
— Господи милосердний… — спантеличено промимрив вампір. — То ті чутки — правдиві.
— Які ще чутки? — роздратовано спитала я.
— Ви й справді гадаєте, що цим… тварюкам хочеться проводити час біля мене? — гидливо спитав Клермон із подивом у голосі.
Я схопила свій пуловер за край і стягнула його через голову. Швидкий погляд Клермона ковзнув по моїх ключицях, оголених руках та кінчиках пальців. Перед ним у звичній веслувальній одежі я раптом відчула себе зовсім голою.
— Так, — відрізала я. — Мені доводилося жити в Оксфорді раніше. Я приїжджаю сюди щороку. І єдина зміна, яка за увесь цей час трапилася, — це ваша поява. Від минулого вечора, коли ви з’явилися і буквально випхали мене з бібліотеки, на мене витріщалися незнайомі вампіри та демони і мені погрожували так само незнайомі відьмаки.
Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.
— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.
— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?
— А ви й справді не знаєте, чому всі демони, відьми та вампіри на південь від центральних графств Англії за вами слідкують? — У його голосі почулася нотка недовіри, а вираз його обличчя був такий, ніби він вперше мене бачить.
— Ні, не знаю, — відказала я, спрямувавши погляд на двох чоловіків, що насолоджувалися пивом за ближнім столиком. Дякувати Богу, вони переймалися лише власною розмовою. — Я нічого особливого в Оксфорді не робила — просто читала старі манускрипти, займалася веслуванням на річці, готувалася до конференції й ні з ким не спілкувалася. І більше нічим я тут ніколи не займалася. Тобто я не давала цим тварюкам жодних підстав для виявляння до мене підвищеної уваги.