— Що це? — спитав Метью, доторкнувшись тепер до мого обличчя. — Схоже на якийсь біблійний текст, але слова якісь не такі.
— Це один з уривків про хімічне вінчання з «Аврори». — Наші погляди зустрілися і надовго затрималися. Коли ж атмосфера стала важкою, я змінила тему. — Що мав на увазі мій батько, коли сказав, що мені доведеться мандрувати в дальню даль, щоб збагнути справжній сенс цього малюнка?
— На конверті була ізраїльська марка. Може, Стівен мав на увазі, що нам доведеться їхати туди?
— У Єрусалимі, у Гебрайському університеті є багато алхімічних манускриптів. Більшість із них належали Ісаку Ньютону. — Зважаючи на історичні зв’язки Метью з тією місцевістю, не кажучи вже про лицарів Лазаря, я не горіла бажанням побувати в Єрусалимі.
— Для твого батька подорож до Ізраїля зовсім не означала подорож у далекі краї, — сказала Сара, що сиділа напроти мене. Ем обійшла стіл і вмостилася поруч із нею.
— А що ж тоді б означало далеку подорож? Яке місце на землі? — Метью взяв материн лист і уважно придивився до останнього аркуша, шукаючи потенційних зачіпок.
— Малонаселені райони Австралії. Вайомінг. Малі. Саме там він полюбляв подорожувати в часі.
Ця фраза вразила мене не менше за слово «зачаклована» кілька днів тому. Я знала, що деякі відьми могли мандрувати з минулого до сьогодення і до майбутнього, але мені ніколи не спадало на думку спитати, чи мав таку здатність хтось із нашої родини. Бо такий талант був рідкістю. Майже такою ж рідкістю, як і відьмовогонь.
— Стівен Проктор умів подорожувати в часі? — Голос Метью прозвучав спокійно, як зазвичай траплялося тоді, коли йшлося про магію.
Сара кивнула.
— Так. Принаймні раз на рік Стівен вирушав у минуле або майбутнє. Зазвичай після щорічної конференції антропологів у грудні.
— Зі зворотного боку листа Ребекки щось є. — Емілі вигнула шию, щоб краще придивитися.
Метью швидко перегорнув аркуш.
— Я пропустив цю сторінку, поспішаючи вивести тебе ще до того, як хлине відьмовода. А ось цього не побачив. Це не схоже на руку твоєї матері, — завважив він, передаючи мені аркуш.
З написаних олівцем рядків стирчали видовжені петельки та гострі шпичаки.
«Пам’ятай, Діано: найпрекрасніший досвід, який ми можемо пережити, це досвід спілкування з таємничим і загадковим. Це фундаментальна емоція, що стоїть біля колиски істинного мистецтва та істинної науки. Ті, хто цього не знає, хто більше не здатен дивуватися, більше не здатен захоплюватися, є те саме, що мерець із невидющими очима». Десь мені вже доводилося бачити це письмо. Я понишпорила в закутках своєї пам’яті, намагаючись знайти джерело цих спогадів, але марно.
— Хто б став писати цю цитату з Альберта Ейнштейна на звороті материного листа? — спитала я Сару та Ем, нахиливши аркуш так, щоб бачити їх. А сама не переставала запитувати себе: де ж я його раніше бачила?
— Схоже на руку твого татка. Він брав уроки каліграфії. Ребекка навіть глузувала з нього, бо через це його письмо стало таким старомодним!
Я повільно перевернула сторінку і знову пильно придивилася до літер. Вони й справді нагадували стиль писання дев’ятнадцятого сторіччя, письмо клерків Бодліанської бібліотеки, які складали каталоги за часів правління королеви Вікторії. Я заціпеніла, іще пильніше вдивилася в письмо і похитала головою, не вірячи своїм очам.
— Ні, цього не може бути. — Мій батько ніяк не міг бути одним із тих клерків, ніяк не міг написати в дев’ятнадцятому сторіччі підзаголовок до манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».
Але мій батько міг подорожувати в часі. І рядок з Ейнштейна однозначно призначався саме мені. Я кинула аркуш на стіл і обхопила голову руками.
Метью сів поруч зі мною і чекав. Коли Сара нетерпляче була заговорила, він рішучим жестом змусив її замовкнути. А коли в голові у мене прояснилося, я сказала:
— На першій сторінці манускрипту було два написи. Один — чорнилом, зроблений Еліасом Ешмолом: «Антропологія, або ж трактат, що містить короткий опис людини». Другий був зроблений іншою рукою, олівцем: «З двох частин: перша — анатомічна, друга — психологічна».
— Напевне, другий напис зробили набагато пізніше, — зауважив Метью. — У часи Еліаса Ешмола ще не існувало такого поняття, як психологія.
— Я тоді подумала, що цей напис датується дев’ятнадцятим сторіччям, — сказала я, присуваючи до себе аркуш із батьковими рядками. — Але ж тоді виникає запитання: навіщо він зробив цей напис?