Я підбігла до Метью і стала навколішки. Він вже лежав на боку, зігнувши коліна. Скрізь була кров; темно-пурпуровими хвилями вона пульсувала з його рани на грудях і поволі витікала з розрізу на шиї.
— Що я маю робити? — скрикнула я, притискаючи руку до рани на горлі. Він і досі стискав руки на грудях, але сили полишали його з кожною секундою.
— Підніми мене, — прошепотів він.
Спершись спиною на розлогий дуб, я підняла Метью і посадовила собі між ніг.
— Мені холодно, — ошелешено мовив він. — Як дивно…
— Ти не можеш покинути мене, — затято сказала я. — Я тобі не дозволю.
— Вже пізно. Нічим не зарадити. Смерть вже міцно вчепилася в мене. — Понад тисячу років Метью так не говорив, і його ослаблий голос то піднімався, то стихав старовинною мелодичною каденцією.
— Ні, — вперто сказала я, стримуючи сльози. — Ти мусиш боротися за своє життя, Метью.
— Я вже боровся. І не раз, Діано. Головне — ти у безпеці. Маркус відвезе тебе звідси до того, як Конгрегація дізнається, що тут трапилося.
— Нікуди я без тебе не поїду.
— Мусиш поїхати. — Він завовтузився у мене в руках, намагаючись повернутися так, щоб побачити моє обличчя.
— Я не можу втратити тебе, Метью. Будь ласка, протримайся, поки тут з’явиться Маркус.
Ланцюг всередині мене загойдався, його ланки слабнули одна за одною. Намагаючись не дати йому розірватися, я притиснула Метью міцніше до свого серця.
— Тихше, — прошепотів він слабким голосом і підніс до моїх губ скривавлений палець. Його холонуча кров торкнулася моїх губ, і вони засвербіли та враз оніміли.
— Маркус та Болдвін знають, що робити. Вони безпечно доставлять тебе до Ізабо. Коли мене не стане, Конгрегації буде важче діяти проти тебе. Вампірам та відьмам це не сподобається, але ти тепер є членом родини де Клермонів і будеш під її захистом, а також під захистом лицарів Лазаря.
— Не покидай мене, Метью. — Я нахилилася і протиснулася губами до його холодних вуст, допомагаючи йому дихати. І він дихав, але слабко, з заплющеними очима.
— Я шукав тебе, відколи народився, — прошепотів Метью зі слабкою усмішкою та сильним французьким акцентом. — А коли знайшов, то, хвала Господу, зміг здобути твоє кохання, тримати тебе в обіймах, чути, як б’ється твоє серце поряд із моїм. Як жахливо помирати, не покохавши тебе по-справжньому. — Легкий дрож пронизав його від голови до ніг і швидко вщух.
— Метью! — скрикнула я, але йому вже несила було відповідати. — Маркусе! — заверещала я в навколишні дерева, молячи богів, щоб він з’явився якомога скоріше. Коли нарешті переді мною постав Маркус, мені вже кілька разів здалося, що Метью помер.
— Господи милосердний, — промовив він, оглядаючи обвуглені рештки Жульєт і скривавлене тіло Метью.
— Кровотеча не припиняється, — сказала я. — Звідки береться та кров?
— Щоб сказати напевне, мені треба оглянути його, Діано, — відповів Маркус, наближаючись до мене на крок.
Я міцніше стиснула свого чоловіка в обіймах; під серцем у мене похолонуло. Біля того місця, де я сиділа, почав здійматися вітер.
— Я не прошу тебе відпустити його, — пояснив Маркус, інстинктивно зрозумівши, у чім справа. — Але мені треба оглянути його груди.
Він присів поруч і легенько смикнув чорний батьків светр. З моторошним тріском тканина піддалася. Від яремної вени Метью до його серця йшла глибока й довга рана. Біля серця виднілася глибока вм’ятина — то Жульєт намагалася пробити йому аорту.
— Яремна вена майже повністю розсічена, аорта — ушкоджена. Навіть кров Метью не може достатньо швидко загоїти обидві рани одразу, — тихо пояснив Маркус. Але йому і так не треба було нічого казати: Жульєт завдала Метью смертельного удару.
Мої тітки були вже поруч, Сара важко дихала, засапавшись від швидкого бігу. З-за її плеча визирнуло біле, як крейда, обличчя Міріам. Швидко кинувши на сцену один-єдиний погляд, вона прожогом рвонула назад до будинку.
— Це моя провина, — ридала я, заколисуючи Метью, як малу дитину. — Вона була переді мною, я могла вмить вразити її, але завагалася. Бо мені ще ніколи не доводилося нікого вбивати. Якби я не барилася, вона не встигла б його вдарити.
— Діано, дитинко моя, — прошепотіла Сара. — Це не твоя провина. Ти зробила все, що могла. Тобі доведеться відпустити його.
Я видала різкий тужливий звук, і волосся в мене на голові стало сторч.
— Ні! — В очах Маркуса та моїх тіток палахкотів страх. І по тому в лісі запала моторошна тиша.