— А… — Усе це було надто складно, щоб осягнути моїм заслаблим мозком, який наче розм’якнув і став якимось шершавим — як горлянка та язик. — Хочу пити, — прошепотіла я.
— Тобі хочеться вампірської крові, але ти її не отримаєш. Лежи тихо і не ворушися, — твердо мовив Метью і стиснув мені плечі так міцно, що мені стало боляче. Маркусові холодні пальці торкалися мене попід вухами, а потім натиснули на щелепу, затуливши таким чином мені рота.
— Ну, Міріам, починай…
— Не метушися, Метью, — обірвала його Міріам. — Я робила це теплокровним ще задовго до твого відродження.
Щось гостре простромило мені шию, і повітря наповнилося запахом крові.
Відчуття порізу змінив біль, що був водночас і пекучим, і холодним, як лід. Жар та холод поширювалися під шкірою шиї, обпікали кістки та м’язи.
Я хотіла була уникнути цих розпечено-крижаних дотиків, але два вампіри міцно тримали мене. Мій рот надійно стулили, тому все, на що я спромоглася, видати приглушені перелякані стогони.
— Її артерія забита, — тихо сказала Міріам. — Треба прочистити рану. — Почулося сьорбання — то вона один раз увібрала в себе кров. Моя шкіра на мить оніміла, але коли Міріам відсахнулася від мене, біль повернувся з новою силою.
Біль погнав моїми судинами адреналін, а слідком і паніку. Довкола мене бовваніли сірі стіни замку Ля П’єр, і моя нездатність рухатися нагадала мені про той день, коли я потрапила до рук Сату.
Та Метью боляче впився пальцями мені в плечі й повернув мене до лісу біля будинку Бішопів.
— Скажи їй, що ти робиш, Міріам, бо ота фінська відьма навчила Діану боятися того, чого їй не видно.
— Це краплі моєї крові падають із моєї п’ясті, — спокійно пояснила Міріам. — Знаю, то боляче, але це все, що ми можемо. При контакті з шкірою кров вампіра загоює її. Вона закриє твою артерію краще за будь-який хірургічний шов. І не треба боятися. Така маленька доза нашої крові при локальному застосуванні не зробить тебе однією з нас.
Після її пояснень я відчувала кожну краплину, що падала на мою відкриту рану, і змішувалася з моєю відьмацькою плоттю, щоб якнайшвидше утворився рубець і рана загоїлася. Мені подумалося, що така процедура потребує від вампіра величезного самоконтролю та зосередженості, щоб не піддатися спокусі підхарчитися. Нарешті пекуча холоднеча припинилися.
— Готово, — з полегшенням зітхнула Міріам. — А тепер треба зашити розрив. Я зробила все, щоб розгладити рану, Діано, хоча Метью досить сильно порвав тобі шкіру зубами.
— Тепер ми перенесемо тебе до будинку, — сказав Метью.
Він обережно поніс мене за плечі, а Маркус тримав мої ноги. Міріам йшла поруч і несла обладнання. Хтось підігнав на поле «рейндж-ровер», тепер він стояв там із розчиненими задніми дверцятами. Метью помінявся місцями з Міріам і заскочив до багажного відділення, щоб приготувати для мене місце.
— Міріам, — прошепотіла я, і вона нахилилася до мене. — Якщо станеться лихо… — Я не мала сил договорити, але мені було вкрай важливо, щоб вона зрозуміла мене. — Я і досі відьма. Але краще я буду вампіром, аніж мерцем.
Вона зазирнула мені в очі, замислилася, а потім кивнула.
— Зрозуміло, але ти не здумай умирати. Бо він уб’є мене, якщо я зроблю те, про що ти просиш.
Поки ми їхали, підстрибуючи на вибоїнах, Метью невпинно говорив зі мною. Коли ж я поринала в короткий сон, він щоразу ніжно цілував мене. Та попри його ніжність кожен поцілунок був дуже болісним.
Ми приїхали, і Сара з Ем заметушилися по кімнатах, збираючи подушки, організували мені імпровізоване ліжко біля каміна в сімейній кімнаті. Кілька слів, помах руки — і Сара запалила в каміні дрова. Весело запалахкотів вогонь, хоча я й досі нестримно тремтіла, промерзши до кісток.
Опустивши мене на подушки, Метью вкрив мене стьобаною ковдрою і пішов погомоніти з сином у кутку. Тим часом Міріам наклала мені на шию перев’язку.
— Я знаю, що треба робити і знаю, де в неї легені, — роздратовано кинув Маркус. — Нічого я не пробиватиму.
— Не барися, бо вона сильна. Питання не обговорюється. Просто спекайся залишків тіла Жульєт — і все. — Метью говорив тихо, але в його голосі лунали нотки наказу.
— Я постараюся, — відповів Маркус і різко крутнувся на п’ятах. Грюкнули, зачиняючись за ним двері, і знову ожив двигун «рейндж-ровера».
Древній напільний годинник у передпокої відлічував хвилини. Тепло проникло мені в кості, й мене огорнула приємна сонливість. Сара та Ем поцілували мене і пішли, за ними пішла Міріам, і, нарешті, ми з Метью залишилися удвох у компанії з благословенною тишею.