Та коли запанувала тиша, мої думки повернулися до Жульєт.
— Я убила її, — прошепотіла я, і серце моє шалено застрибало.
— Ти не мала вибору, — урвав мене Метью тоном, що не вітав подальшого обговорення. — То було зроблено для самозахисту.
— Ні, не для самозахисту. Відьмовогонь… — Тільки тоді, коли над Метью нависла смертельна загроза, у моїх руках опинилися лук та стріла.
Метью заспокоїв мене поцілунком.
— Про це ми поговоримо завтра.
Однак було дещо, що не могло чекати. Я хотіла, щоб він дізнався про це зараз.
— Я кохаю тебе, Метью. — До того як мене викрала Сату, я не мала можливості сказати йому про це. І тепер мені хотілося, щоб він про це дізнався, до того як трапитися ще щось.
— І я теж кохаю тебе. — Він нахилив голову і торкнувся губами мого вуха. — Пам’ятаєш нашу вечерю в Оксфорді? Ти хотіла знати, яка ти на смак.
Я кивнула, пригадавши той епізод.
— Ти смакуєш, як мед, — прошепотів він. — Як мед — і надія.
Я всміхнулася і нарешті заснула.
Але той сон не дав відпочинку. Я безперервно то прокидалася, то знову засинала: мені снився то Ля П’єр, то Медісон, то життя, то смерть. Привид старої жінки колись попереджав мене про небезпеку перебування на роздоріжжі. І смерть, здавалося, терпляче стояла поруч і чекала, яку ж дорогу я виберу.
Тієї ночі я промчала у своїх мандрах тисячі миль, утікаючи з одного місця до іншого, лише на один крок випереджаючи кожного зі своїх переслідувачів — Герберта, Сату, Жульєт та Пітера Нокса. А коли я поверталася до будинку Бішопів, щоразу заставала там Метью. Інколи з ним була Сара. Інколи Маркус. Однак найчастіше Метью був там сам.
Серед ночі хтось почав мугикати мелодію, під яку ми танцювали, здавалося, сотні років тому в розкішному салоні Ізабо. То був не Маркус і не Метью — вони розмовляли один з одним, але я була надто стомлена, щоб вирахувати, звідки долинає музика.
— Звідки вона знає цю древню пісню? — поцікавився Маркус.
— Чула у нас вдома. Господи, вона навіть уві сні намагається бути хороброю, — розпачливо мовив Метью. — Болдвін має рацію: я ніякий стратег. Я мав усе це передбачити.
— Герберт розраховував на те, що ти вже забув про Жульєт. Бо то було так давно. І він знав, що коли вона нападе, ти будеш із Діаною. Він зловтішався цим по телефону.
— Так, він знає, що я надто самовпевнений і тому вважатиму, що зі мною вона у безпеці.
— Ти спробував захистити її, але не зміг. Ніхто не зміг би. Тому не лише їй слід припинити бути хороброю.
Маркус дечого не знав, а Метью дещо забув. Уривки напівзабутої розмови виринали з моєї пам’яті. Музика стихла, і тепер я могла говорити.
— Я вже казала тобі, — озвалася я, намацуючи Метью в темряві, але спромоглася знайти лише теплу ковдру з запахом пряної гвоздики. — Я можу бути хороброю за нас обох.
— Діано, — наполегливо попрохав Метью. — Розплющ очі й поглянь на мене.
Його обличчя було за кілька дюймів від мого. Одна його рука лежала у мене під головою, а друга холодила мені спину між лопатками — там, де був місячний серп.
— Ти тут, — пробурмотіла я. — А я вже злякалася, що ми десь із тобою заблукали.
— Ні, моя люба, не заблукали. Ми з тобою зараз в будинку Бішопів. І тобі не треба бути хороброю. Тепер моя черга.
— Ти зможеш вирахувати, яку дорогу нам слід обрати на перехресті?
— Я неодмінно це зроблю. Відпочивай, а я цим займуся, — пообіцяв Метью, і його очі стали смарагдово-зелені.
Я знову поринула у сни, знову щодуху кинулася тікати від Герберта і Жульєт. Ближче до світанку мій сон став глибшим, а коли я прокинулася, був уже ранок. Побіжна перевірка виявила, що я лежу гола, дбайливо вкрита кількома ковдрами, наче пацієнтка в палаті інтенсивної терапії якоїсь англійської клініки. До моєї правої руки тягнулися трубки, на моєму лівому лікті виднівся перев’яз, і щось було приліплене до моєї шиї. На софі біля мене сидів Метью, підібгавши коліна.
— Метью, все нормально, еге ж? — На язиці я виявила ватний тампон. Досі страшенно хотілося пити.
— Усе гаразд. — Метью поцілував мою руку, і на його обличчі відбилося величезне полегшення. Він обдивився мою п’ясть, на якій нігті Жульєт залишили кілька яскраво-червоних заглиблень, схожих на півмісяць.
Невдовзі на звук наших голосів до кімнати посходилися решта мешканців будинку. Спочатку прийшли мої тітки. Сара, з темними западинами під очима, була заглиблена в думки. Ем мала втомлений вигляд, але була в доброму гуморі; гладила мене по голові й запевняла, що все буде гаразд. Потім з’явився Маркус. Він оглянув мене і суворим тоном наголосив на необхідності дотримуватися режиму відпочинку. Останньою прийшла Міріам і всіх вигнала з кімнати, щоби ми не заважили їй міняти перев’язку.