— Ти потрапила в скрутне становище, Діано, на саме його дно, — завовтузилася моя бабуся. — Сподіваюся, ти добре вмієш плавати.
— Ти не мусиш легковажити богинею і викликати її, коли тобі заманеться, — застерегла мене Емілі. — Бо вона — представниця потужних сил, які ти ще не усвідомила і не зрозуміла.
— А я її й не викликала. Вони самі з’явилися, коли я вирішила дати Метью свою кров. І вони мені охоче допомогли.
— Може, тобі не варто було давати йому свою кров? — зауважила моя бабця, розгойдуючись у кріслі так, що долівка жалісно скрипіла. — Ти про це думала?
— Ти знайома з Метью кілька тижнів. Однак ти виконуєш його накази, ти готова віддати за нього своє життя. Тепер ти розумієш, чому Сара така стурбована? Бо тієї Діани, яку ми знали стільки років, уже немає.
— Я кохаю його, а він кохає мене, — вперто заявила я. Я не сказала ні слова про численні таємниці Метью — лицарів Лазаря, Жульєт, навіть Маркуса. Промовчала я і про його схильність до нестримної люті та бажання контролювати всіх і все довкола себе.
Та Ем прочитала мої думки. І похитала головою.
— Ти не можеш цього ігнорувати, Діано. Ти вже намагалася вчинити так зі своєю магією, але вона таки тебе знайшла. Ті риси вдачі Метью, що тобі не подобаються і які ти не розумієш, теж наздоженуть і знайдуть тебе. Ти не зможеш увесь час ховатися. Особливо тепер.
— Що ти хочеш сказати?
— Багато створінь виявляють інтерес до цього манускрипту, а також до тебе й до Метью. Я їх фізично відчуваю, відчуваю, як вони тиснуть на будинок Бішопів, тиснуть на тебе. Я не знаю, на чиєму вони боці в цій боротьбі, але маю таке передчуття, що ми невдовзі дізнаємося.
Ем поправила мені ковдру і, підкинувши в камін поліняку, вийшла з кімнати.
Мене розбудив знайомий пряний запах мого чоловіка.
— Ти повернувся, — сказала я, протираючи очі.
Метью мав відпочилий вигляд, а його шкіра набула свого звичайного перлового відтінку.
Він напився. Напився людської крові.
— І ти теж повернулася. До себе, — промурмотів Метью, цілуючи мені руку. — Міріам сказала, що ти проспала цілий день.
— А Сара дома?
— Усі вдома і вже відзвітувалися про свою присутність. Навіть Табіта.
Я попросилася побачитися з усіма, і він враз від’єднав мене від крапельниці. Та я була ще заслабка, мої ноги підігнулися, тоді Метью взяв мене на руки і поніс.
Ем та Маркус надзвичайно церемоніально вмостили мене на софу. Я швидко втомилася від звичайної розмови та перегляду чергового горору по телевізору, тож Метью знову взяв мене на руки.
— Ми підемо нагору, — оголосив він. — Побачимося вранці.
— Може, віднести нагору Діанину крапельницю? — поцікавилася Міріам.
— Ні. Вона їй не потрібна, — коротко кинув Метью.
— Дякую, що не дозволив чіпляти до мене всі оті трубки, — сказала я, коли він ніс мене через зал.
— Твоє тіло й досі слабке, але ти напрочуд живуча як для теплокровного створіння, — проговорив Метью, несучи мене сходами. — Мабуть, це через фізичні вправи, якими ти займалася з упертістю вічного двигуна. — Коли Метью вимкнув світло, я скрутилася калачиком і, радісно зітхнувши, притиснулася до його тіла й жестом власника поклала руку йому на груди. Місячне сяйво струменіло у вікна, освітлюючи його свіжі шрами. Вони вже потроху блякнули, міняли колір із рожевого на білий.
Я була зморена, але коліщатка в голові у Метью оберталися так несамовито, що заснути я не змогла. Рішуче стулені губи та блискучі очі видавали його: просто тепер він обмірковував нашу дорогу в майбутнє, як і обіцяв мені минулої ночі.
— Скажи мені, про що ти думаєш, — спитала я, не в змозі далі бути в невідомості.
— Усе, що нам потрібно, — це час, — задумливо відповів Метью.
— Навряд чи Конгрегація подарує нам таку розкіш.
— А ми й питати її не будемо. Ми самі її візьмемо, — сказав він ледь чутним голосом. — Ми подамося подорожувати в часі.
Розділ 39
Наступного ранку я здолала півшляху на перший поверх і зупинилася перепочити, вирішивши добратися до кухні самотужки. На мій превеликий подив, Метью не розохочував мене. Ми присіли на старі потерті східці і по-товариськи помовчали. Крізь нерівні віконниці обабіч парадного входу пробивалося бліде водянисте світло, обіцяючи сонячний день. З сімейної кімнати долітало клацання кубиків — там грали в «Ерудит».
— Коли ти їм скажеш? — Утім, наразі розповідати було майже ні про що: Метью і досі працював над загальними обрисами нашого плану.