Відтворивши в уяві комірчину, я наповнила її предметами, запахами і людьми. А потім насупилася.
— А де будеш ти?
— Це залежить від того, коли ти туди прибудеш. Якщо до того, як ми звідти пішли, то я буду там. Якщо після — то тут.
— Щось я не дуже розумію фізичний бік процесу. — Моя голова враз наповнилася турботами про те, як всесвіт впорається з кількома Діанами та Емілі — вже не кажучи про кількох Сар та Міріам.
— Не думай про фізику. Що написав твій татко в тій записці? «Той, хто більше нездатен дивуватися, нездатен захоплюватися, той майже мрець».
— Приблизно так, — неохоче погодилася я.
— Настав час для важливого кроку в загадковість, Діано. Магія та чудеса, які є твоїми по праву народження, чекають на тебе. А тепер подумай, де б тобі хотілося бути.
Коли мій розум сповнили уявні образи, я підняла ногу.
А коли я її опустила, то побачила, що так і стою з Емілі в сараї.
— Не вийшло, — сказала я, охоплена панікою.
— Ти надто зосередилася на деталях кімнати. Подумай про Метью. Хіба ж тобі не хочеться бути з ним? Магія — у серці, а не в розумі. Магія — це не слова і не виконання тієї чи іншої процедури на кшталт заклинання. Ти маєш відчувати її.
— Бажання. — Я уявила себе в той момент, коли діставала примірник «Нотаток та загадок» із полиці в Бодліанській бібліотеці, знову відчула дотик його губ у його помешканні у коледжі Всіх Душ. Я геть забула про сарай, і думала лише про Метью, який розповідав мені про Томаса Джефферсона та Едварда Дженнера.
— Ні, — рішуче мовила Емілі. — Не думай про Джефферсона. Думай про Метью.
«Метью», — подумала я і пригадала дотик його прохолодних пальців, багатий тембр його голосу і відчуття повноти життя, яке виникало завжди, коли ми були разом.
Я підняла ногу.
І опустила її в комірчині, у кутку, притиснута старою діжкою.
— А що, як вона загубиться? — знервовано спитав Метью. — Як ми повернемо її назад?
— Про це не слід турбуватися, — відповіла Софі, показуючи на мене. — Бо вона вже тут.
Метью різко крутнувся на п’ятах — і полегшено зітхнув, уривчасто віддихнувши.
— Мене довго не було? — спитала я, відчуваючи легке запаморочення та спантеличення, але загалом почуваючись добре.
— Хвилини з півтори, — відповіла Сара. — Цілком достатньо для того, щоб у Метью стався нервовий зрив.
Метью пригорнув мене до грудей і сховав мою голову собі під підборіддя.
— Слава Богу. А коли вже можна буде й мені вирушити з нею?
— Не треба бігти попереду паровоза, — зупинила його Сара. — Будемо просуватися крок за кроком.
Я озирнулася.
— А де Ем?
— У сараї, — відповіла Софі, сяючи від ентузіазму й радості. — Вона невдовзі з’явиться.
Але нам довелося чекати на неї хвилин двадцять. Коли вона з’явилася, її щоки рожевіли від занепокоєння та холоду, але, побачивши мене поруч із Метью, вона трохи розслабилася.
— Діана почала думати про Томаса Джефферсона, — пояснила Ем. — І я злякалася, що вона опиниться в Монтічелло. Та після цього вона зосередилася на своїх почуттях, її тіло стало розмитим по краях, потім я моргнула — і Діана зникла.
Того ж дня, після ретельного тренування з Емілі, я здійснила подорож у часі назад, до сніданку. І кожного наступного дня я подорожувала все далі й далі. Подорожувати у минуле за допомогою трьох предметів завжди було легше, аніж повертатися до сьогодення, яке потребувало величезної зосередженості, а також здатності передбачати, куди й коли ти прибудеш. Нарешті настав час брати з собою Метью.
Сара наполягла на обмеженні конкретних деталей і на більше зосередженості на самому зусиллі.
— Просто вирушай туди, де ти хочеш бути, — казала вона. — А місце якось само про себе потурбується.
Я повела його в сутінковий час до спальні, не кажучи, чого слід чекати. На комоді, перед фотографією моїх батьків, стояла статуетка Діани, а поруч із нею лежала сережка, видобута з ляльки Бріджет Бішоп.
— Хоч як би мені не хотілося провести тут з тобою кілька годин, але вечеря вже майже готова, — запротестував Метью, хоча я й помітила пустотливий вогник у його очах.
— Ми маємо купу часу. Сара запевнила, що я вже готова брати тебе з собою в часову подорож. Ми зараз повернемося в нашу першу ніч у цьому будинку.
Метью на мить замислився, і його очі радісно заблищали.
— Це та ніч, коли в кімнаті з’явилися зорі, еге ж?