Нарешті у приміщенні залишилися тільки я, Метью й Аміра. Згорнувши свою циновку, вона неквапливо рушила до нас.
— У вас добре виходило, Діано, — сказала вона.
— Дякую, Аміро, я довго пам’ятатиму це заняття.
— Можете приходити коли завгодно. З Метью, або ж без нього — нема різниці, — додала вона, поплескавши Клермона по плечу. — Тобі слід було попередити її.
— Я боявся, що тоді Діана відмовиться. І мені здавалося, що їй сподобаються заняття, якщо вона хоч раз спробує. — Він сором’язливо поглянув на мене.
— Коли виходитимете, вимкніть світло, добре? — гукнула з порога через плече Аміра.
Я окинула поглядом великий, схожий на бездоганну перлину, зал.
— Це справді стало для мене несподіванкою, — сухо мовила я, іще не готова так просто подарувати Метью його витівку.
Він виріс позаду мене, як завжди миттєво й безшумно.
— Сподіваюся, що це була приємна несподіванка. Вам же сподобалися заняття?
Я повільно кивнула й обернулася, щоб відповісти. Вампір стояв бентежно близько, і через різницю в зрості мені, щоб не уп’ялити погляд йому в груди, довелося високо закинути голову.
— Так, сподобалися.
Обличчя Метью спалахнуло його характерною усмішкою, від якої у мене серце зупинялося.
— Я дуже радий.
Важко було протистояти притягальній силі його погляду, тож, щоб нейтралізувати її магічний потяг, я нахилилася і почала скручувати циновку. Метью вимкнув світло і скрутив свою. У галереї, де вогонь у каміні вже ледь жеврів, ми повзувалися.
Метью підняв зі стола ключі.
— Чи не хотілося б вам попити чаю перед тим, як вирушимо назад до Оксфорда?
— А де?
— Підемо до сторожки, — по-діловому відповів Метью.
— Там що — кафе?
— Ні, але там є кухня. І є де посидіти. Я теж вмію готувати добрий чай, — іронічно додав він.
— Метью, — спитала я, шокована несподіваною здогадкою. — Це ваш будинок?
Ми були саме в дверях, що вели у внутрішній двір, коли над брамою будинку я побачила ключовий камінь: 1536.
— Так, це я його збудував, — відповів вампір, пильно вдивляючись у мене.
Отже, Метью Клермону було щонайменше п’ятсот років.
— Здобич часів Реформації, — продовжив він. — Король Генріх пожалував мені землю за умови, що я знесу монастир і побудуюся на його місці. Звісно, я врятував те, що зміг, але залишити багато — і проскочити непокараним — було дуже важко. Того року в короля часто бував поганий настрій. То тут, то там залишилися поодинокі ангели, а також елементи мурування, знищити які у мене рука не піднялася. А в решті — це нова споруда.
— Я ще ніколи не чула, щоб про будівлю шістнадцятого століття казали «нова споруда».
Я спробувала поглянути на будинок не просто очима Метью, а немов від його імені. Ось у якому будинку хотілося йому жити майже п’ятсот років тому! Тепер я краще пізнала його. Маєток був некрикливий та солідний — такий самий, як і Метью. Більше того, він був міцним та надійним. Тут не було нічого зайвого — ні прикрас, ні декоративних деталей.
— Прекрасний будинок, — тільки й мовила я.
— Тепер він надто великий, щоб у ньому жити, — зауважив Метью, — не кажучи вже про його надто ветхий стан. Кожного разу, коли я відчиняю вікно, щось неодмінно відпадає, попри ретельні й регулярні ремонти. Я дозволив Амірі жити в декотрих кімнатах і кілька разів на тиждень відчиняти будинок для її учнів.
— А ви живете в сторожці? — спитала я, крокуючи до авто бруківкою, вимощеною камінням впереміш із цеглинами.
— Частково. У будні дні я мешкаю в Оксфорді, а на вихідні приїжджаю сюди. Бо тут тихіше й спокійніше.
Мені подумалося, що вампіру, напевне, досить некомфортно жити посеред гамірливих старшокурсників, чиї розмови він просто не може не підслуховувати.
Увібравшись до авто, ми трохи проїхалися до сторожки. Колись вона була обличчям маєтку, тому мала дещо більше декоративних елементів, ніж основний будинок. Я уважно придивилася до кручених димарів та вишуканих візерунків цегельного мурування.
Метью простогнав із досади.
— Та знаю, знаю. Оці димарі — то була моя помилка. Муляру надто вже кортіло продемонструвати на них свою майстерність. Його родич працював у Гемптон-корті на кардинала Томаса Вулсі, і цей чолов’яга навіть чути не хотів слова «ні».