Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам — вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.
— Діано, — звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. — Що ви замислили?
— Не ваше діло, — відрізала я, і Міріам зітхнула.
У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.
— Ви тут за старшого?
Він ствердно кивнув.
— Мене звуть Діана Бішоп, — мовила я, простягаючи руку.
— Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, — сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар — книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.
Це ім’я здалося мені знайомим, та я не могла з точністю пригадати, а те, що з вуст відьмака злетіли імена моїх батьків, мене занепокоїло. Я ковтнула клубок, що підступив до горла.
— Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.
— Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, — запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.
Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.
— Вам нема чого мене боятися, — мовив він із докором. — Навпаки — отого вампіра слід…
— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!
— Ви не розумієте усієї складності ситуації.
— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.
— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.
Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини — немов мав на це не менше право, аніж я сама.
— Зараз я спробую вам все пояснити, але не впевнений, що спроможуся контролювати отих тварюк. — І з цими словами він махнув рукою по той бік проходу, де жінка-вампір із цікавістю спостерігала за мною та Ноксом. Трохи повагавшись, я підійшла до її стола.
— Я впевнена, що ви чули нашу розмову, але ви мусите знати, що за мною вже наглядають двоє вампірів. Якщо хочете залишитися — ласкаво просимо, якщо ви не довіряєте Метью та Міріам. Але виженіть решту з Верхнього читального залу.
— Зазвичай відьми не варті того, щоби вампіри витрачали на них свій дорогоцінний час, але сьогодні ви видаєте нам сюрприз за сюрпризом, Діано Бішоп. Зачекайте — зараз я розповім своїй сестрі Кларисі те, що вона пропустила.
Ці слова вампірка мовила неквапливим низьким голосом із багатою інтонацією, що свідчило про бездоганні манери та освіту. Вона всміхнулася, блиснувши зубами в тьмяному світлі середньовічного крила бібліотеки.
— Проти Нокса виступає таке дитинча, як ви? Ну-ну. Моя сестра із задоволенням послухає мою розповідь.
Насилу відірвавши погляд від бездоганних рис її обличчя, я пішла шукати знайомого демона.
Цей демон, любитель кави-латте, невимушено походжав між комп’ютерними терміналами з навушниками на голові й стиха мугикав нечутну мені мелодію; з’єднувальний шнур теліпався у нього на рівні талії. Коли він витягнув із вух маленькі пластмасові навушники, я спробувала швиденько донести до нього всю серйозність ситуації.
— Послухайте, можете насолоджуватися тут, мандруючи Інтернетом, але у нас внизу виникла одна проблема. Зовсім необов’язково, щоби за мною слідкували аж два десятки демонів.
Демон поблажливо гмикнув.
— Невдовзі ви про все дізнаєтеся.
— А чи не могли б вони стежити за мною здалеку? Скажімо, з Шелдонського театру? Або з бару «Білий кінь»? — спробувала я полегшити їм завдання. — Якщо ви цього не зробите, читачі з-поміж звичайних людей невдовзі почнуть цікавитися неприємними питаннями. У них виникнуть підозри.
— Ми не такі, як ви, — замріяно-відсторонено мовив демон.
— Це означає, що ви не можете допомогти чи не хочете? — спитала я, приховуючи роздратування.