— А що то таке? — спитала я, показуючи рукою.
— Нагадування, — коротко кинув Метью.
— Нагадування? Про що?
— Про руйнівну силу гніву.
Мабуть, недаремно Пітер Нокс сказав мені бути обережною з вампіром.
— Це, напевне, значок пілігрима? — спитала я, пригадавши, що бачила колись щось схоже в Британському музеї. Значок мав древній вигляд.
Він кивнув і зняв його, потягнувши за мотузку. Значок загойдався в його руці й блиснув, спіймавши промінчик світла.
— Насправді це сосуд із Віфанії. — Сосуд мав форму маленької труни і був достатньо великим, щоб містити в собі кілька краплин священної води.
— А, Лазар, — стиха мовила я, оглядаючи домовинку. Саме у Віфанії Христос воскресив із мертвих Лазаря. І хоча мене виховали язичницею, я знала, чому християни здійснювали паломництва. Для того, щоби полегшити тягар своїх гріхів.
Метью начепив значок паломника собі на шию і знову вдягнув светр, приховуючи талісман від решти створінь, яких у приміщенні було ще досить багато.
Ми попрощалися з Амірою і стали побіля Старої хатини, вдихаючи чисте і немовби хрустке осіннє повітря. Було темно, і лише фари авто освітлювали цегляні стіни сторожки.
— Вам покращало? — спитав Метью, перериваючи мої думки. Я кивнула. — Тоді розкажіть мені, що сталося.
— Та це все отой манускрипт. Він дуже потрібен Ноксу. Агата Вільсон — створіння, з яким я познайомилася в кафе, — каже, що демони теж хочуть прибрати його до рук. І вам він теж потрібен. Але «Ешмол сімсот вісімдесят другий» перебуває під закляттям.
— Я знаю, — коротко мовив Метью.
Перед нами низько шугонула біла сова, шумно змахнувши крилами. Я прикрилася рукою і перелякано заблимала очима, думаючи що вона ось-ось уп’ється в мене своїми пазурами та дзьобом. Та сова, втративши до мене цікавість, рвонула угору і зникла посеред дубів, що росли вздовж алеї.
Моє серце закалатало, і хвиля паніки, піднявшись від ніг, охопила все тіло. Нічого не кажучи, Метью різко відчинив задні дверцята і заштовхнув мене до авто.
— Нагніть голову і дихайте, — кинув він і став переді мною навколішки на гравій, поклавши руки мені на коліна. До горла у мене підступила жовч, бо в шлунку не було нічого, крім води. Я поперхнулася й інстинктивно затулила рот рукою, відчувши блювотний позив. Метью простягнув руку і поправив мені за вухо пасмо волосся, що впало на лоб; дотик його пальців був холодний та заспокійливий.
— Все гаразд, ви у безпеці, — сказав він.
— Вибачте, що завдаю вам клопіт. — Нудота відступила, і я витерла долонею рот. — Напади паніки почалися учора, коли я побачила Нокса.
— Може, трохи пройдемося?
— Ні, — похапливо відповіла я. Парк здавався мені тепер величезним та непроглядно-чорним, а відчуття в ногах було таке, наче їх зробили з гуми.
Метью оглянув мене пильним поглядом.
— Я відвезу вас додому. Друга частина розмови може почекати.
Витягнувши мене з заднього сидіння і притримуючи за руку, він допоміг мені сісти спереду. Коли він сідав на місце водія, я заплющила очі. Якусь мить ми просиділи в цілковитій тиші, а потім Метью повернув ключ у замку запалення. «Ягуар» миттєво ожив.
— А це часто у вас трапляється? — спитав він нейтральним тоном.
— Та ні, слава богу. Траплялося часто, коли я була малою, але зараз все набагато краще. Це просто надлишок адреналіну.
Коли я прибирала з обличчя волосся, Метью зупинився поглядом на моїх руках.
— Я знаю, — вкотре вже сказав він і, знявши авто з ручника, скерував його алеєю.
— А ви що — нюхом його чуєте?
Метью кивнув.
— Він накопичувався у вашому тілі відтоді, як ви сказали мені, що користувалися магією. Саме через це ви так багато займаєтеся спортом — бігаєте, веслуєте, ходите на йогу?
— Так. Інакше мені довелося б приймати спеціальні ліки. А я не люблю медикаменти. Від них у мене голова обертом іде.
— Мабуть, фізичні вправи і справді є більш ефективними.
— Але цього разу фізичні вправи не допомогли, — пробурмотіла я, пригадавши, як нещодавно у мене наелектризувалися руки.
Метью виїхав із території Старої хатини на головний шлях. Тихе погойдування авто заколисувало мене потроху, а Метью тим часом зосередився на дорозі.
— Чому ви зателефонували мені? — раптом спитав Метью, перериваючи мій напівсонний стан.
— Через Нокса та «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — відповіла я і відчула, як паніка повертається разом із різкою зміною настрою.