У моєму гардеробі було обмаль речей у стилі вечеря з вампіром. Не могла ж я вдягнути на вечерю діловий костюм чи одяг, який похапцем начепила, йдучи до декана. Я мала запаморочливу кількість чорних брюк та лосин різної еластичності, але більшість із них були заляпані чаєм чи човновим мастилом, або і тим, і другим. Нарешті я знайшла шикарні чорні брюки, більше схожі на піжамні штани, тільки трохи більш стильні. Нічого, підійдуть.
В одних штанях та ліфчику, я побігла до ванни і продрала гребінцем своє довге, до плечей, солом’яне волосся. Воно не лише скуйовдилося на кінцях, а й войовничо приндилося, стаючи дибки з кожним дотиком гребінця. На якусь мить мені захотілося скористатися плойкою, але у кращому разі я встигнула б закучерявити лише половину волосся до приходу Метью. А він не спізниться. Він прийде вчасно. Це я відчувала інтуїтивно.
Чистячи зуби, я, нарешті, вирішила, що найкращий спосіб розібратися з волоссям — зачесати його назад і зав’язати у вузол. Так я і зробила. Через це підборіддя та ніс трохи загострилися, вилиці стали більш виразними, зате волосся більше не лізло в очі, а саме туди воно мірилося потрапляти в останні дні. Я заколола вузол — і одне непокірне пасмо відразу ж висмикнулося і вискочило наперед. Я зітхнула.
Із дзеркала на мене дивилося обличчя моєї матері. Я пригадала, якою красивою, гарно вбраною сідала вона за стіл до святкової вечері, й мені стало цікаво — яким же чином вдавалося їй робити свої бліді брови та вії такими виразними, і чому її широкий рот зазнавав такої чудесної трансформації, коли вона всміхалася мені або моєму батьку. Та годинник на стіні виключав будь-яку спробу досягнення аналогічного ефекту за допомогою косметичних засобів. У мене лишилося три хвилини, щоб знайти сорочку, інакше мені доведеться зустрічати відомого професора Метью Клермона в одному бюстгальтері.
Мій гардероб пропонував два варіанти: один чорний, а другий — темно-синій. Перевагою темно-синього була чистота, і це стало вирішальним фактором на його користь. Сорочка мала також кумедний комірець, який стояв сторч ззаду, немов крилами злітав до мого обличчя і спускався донизу, переходячи в V-подібне декольте. Рукава прилягали до рук досить щільно і закінчувалися довгими нееластичними манжетами, які, трохи розширюючись на кінцях, сягали мені до середини долонь. У ту мить, коли я начіпляла срібні сережки, у двері постукали.
У грудях злегка похололо, немов до мене на побачення прийшов кавалер. Але я відразу ж затоптала цю думку.
На порозі стояв Метью. Високий та стрункий, немов принц із чудесної казки. В порушення своєї звички він був геть у всьому чорному, від чого ще більше приголомшував — це був справжній вампірський вигляд.
Поки я ошелешено роздивлялася його, він терпляче чекав на сходовому майданчику.
— Господи, я зовсім забула про гарні манери! Будь ласка, заходьте, Метью! Ця фраза годиться для офіційного запрошення до мого помешкання? — Подібний вираз я десь чула по телевізору чи прочитала в якійсь книзі.
Губи Метью викривилися в усмішку.
— Забудьте все, що ви, як вам здається, знаєте про вампірів, Діано. Це звичайна ввічливість. Мене зовсім не турбує той містичний бар’єр, що начебто є межи мною та красунею.
Щоб пройти у двері, Метью трохи нахилився. Однією рукою він притискав до себе пляшку вина, а в другій руці тримав білі троянди.
— Це вам, — сказав він, окинувши мене схвальним поглядом, і подав мені квіти. — А можна куди-небудь поставити ось це до того часу, коли буде подано десерт? — І Метью показав поглядом на пляшку.
— Дякую. Я люблю троянди. Може, поставити пляшку на підвіконня? — запропонувала я, вирушаючи на кухню за вазою для квітів.
— Чудово. Нехай постоїть на підвіконні, — погодився Метью.
Під вазу я пристосувала графин, який мені приніс кілька годин тому працівник, відповідальний за вина в кімнаті відпочинку. Він зробив це після того, як я висловила йому свій сумнів стосовно наявності цього предмета серед посуду в моєму помешканні.
Коли я повернулася з квітами, Клермон вже походжав кімнатою, з цікавістю розглядаючи гравюри.
— А знаєте, вони й справді непогані, зовсім непогані, — зауважив він, коли я ставила квіти на подряпаний комод наполеонівської доби.
— На жаль, там здебільшого сцени полювання.
— Це не пройшло повз мою увагу, — іронічно-весело зазначив Метью. Я сконфужено почервоніла.
— Ви голодні? — спитала я, зовсім забувши про обов’язкові закуски та напої, які, згідно з етикетом, слід подавати перед обідом.