— Та трохи поїв би, — відповів вампір і весело вишкірився.
Повернувшись на кухню (і водночас сховавшись там від іронії Метью), я витягнула з холодильника дві тарілки. Перша страва — копчений лосось, посипаний свіжим кропом із маленькою купкою корнішонів та капарців, артистично розкладених збоку як альтернативний гарнір на той випадок, якщо вампір не їстиме зелені.
Коли я повернулася до кімнати зі стравою, Метью чекав біля крісла, що стояло найдальше від кухні. А пляшка з вином чекала у срібній підставці з високими боками, яку я раніше використовувала для збирання дрібних монет. Але той самий розпорядник, що відповідав за вино в кімнаті відпочинку, принагідно пояснив мені, що початково та підставка саме для вина й призначалася. Метью сів у крісло, а я взялася відкорковувати пляшку німецького рислінгу. Я налила два келихи, не проливши при цьому ані краплини, і приєдналася до свого гостя.
А мій гість, піднісши келих із рислінгом до свого довгого орлиного носу, зосередився і замовк. Я чекала, поки він скінчить принюхуватися до вина, і думала — скільки ж сенсорних рецепторів мають вампіри у своєму носі порівняно з собаками?
Я й справді нічогісінько не знала про вампірів.
— Дуже добре, — нарешті озвався Метью, розплющивши очі, й усміхнувся.
— Я знімаю з себе відповідальність за вино, — похапцем сказала я, розкладаючи на колінах серветку. — Це вибрав продавець у винній крамниці, тому якщо це вино виявиться поганим, то я тут ні при чім.
— Дуже добре вино, — повторив вампір, — а лосось взагалі має чудесний вигляд.
Допомагаючи собі ножем, Метью нанизав на виделку шматочок риби. Непомітно позираючи на нього з-під вій — чи буде він їсти по-справжньому, — я нанизала на свою виделку маринований огірочок, капарець та шматок лосося.
— Ви їсте не так, як їдять американці, — зауважив Клермон, відсьорбнувши вина.
— Так, — погодилася я, поглянувши на виделку в правій руці та ніж у лівій. — Мабуть, це тому, що я провела надто багато часу в Англії. А ви й справді це їстимете? — випалила я, більше не в змозі стримувати свою цікавість.
Метью розсміявся.
— Так. До речі, я полюбляю копченого лосося.
— Але ж ви їсте не все? — наполягала я, знову зосереджуючи увагу на своїй тарілці.
— Так, не все, — погодився вампір, — але можу з’їсти всього потроху. Однак мені більше до вподоби сира їжа.
— Дивно, якщо зважити на те, що вампіри мають такі бездоганні чуття. Мені здається, що будь-яка їжа смакує прекрасно. — Мій лосось своїм смаком був схожий на чисту прохолодну воду.
Метью підняв свій келих із вином і вдивився в світло-золотисту рідину.
— Це вино смакує прекрасно. Але їжа, що була вбита приготуванням на вогні, вампіру не до вподоби.
Швидко пригадавши сьогоднішнє меню, я полегшено зітхнула.
— Якщо їжа вам здебільшого не до вподоби, тоді чому ви регулярно запрошуєте мене поїсти?
Очі Метью швидко ковзнули по моїх щоках, очах і трохи затрималися на роті.
— З вами легше спілкуватися, коли ви їсте. А від запаху приготованої їжі мене нудить.
Я здивовано закліпала очима, нічого не розуміючи.
— Поки мене нудить, я не голодний, — пояснив Метью з ноткою роздратування в голосі.
— Ой! — вирвалося у мене. Мені нарешті дійшло. Я вже знала, що йому подобався мій запах. І, вочевидь, саме мій запах викликав у вампіра відчуття голоду.
Я густо почервоніла.
— А я гадав, що вам відомий цей факт про вампірів, — сказав Метью вже приязніше. — І думав, що саме через це ви й запросили мене на вечерю.
Я похитала головою і підчепила виделкою черговий добрячий шматок лосося.
— Мабуть, я знаю про вампірів менше, ніж звичайні люди. А ту дещицю відомостей, що повідала мені тітка Сара, слід сприймати з великою підозрою, зважаючи на її упереджене ставлення. Наприклад, вона не мала сумнівів стосовно вашого раціону. Сказала, що вампіри споживають кров і тільки кров, бо без неї вони не можуть жити. Але ж це неправда, еге ж?
Очі Метью звузилися, а тон раптом змінився на крижаний.
— Так. Це неправда. Ось ви, наприклад, не можете жити без води. Але ж ви не споживаєте лише воду?
— Може, мені не слід було порушувати цю тему?
Мої запитання дратували його. Я знервовано обхопила ногами ніжки крісла — і збагнула, що так і не взулася. Я приймала гостя з босими ногами.
— Розумію, ви не можете стримати вашу цікавість, — відповів нарешті Метью, що надовго замислився над моїм питанням. — Я п’ю вино і їм харчі — бажано сирі або холодну приготовану їжу, бо тоді вона не смердить.