— Але харчі й вино не насичують вас, — висловила я свою здогадку. — Ви насичуєтеся і харчуєтеся кров’ю. Всіма видами крові.
Метью аж скривився.
— І ви не зможете увійти до мого помешкання, поки я сама не запрошу вас. Що ще я неправильно зрозуміла стосовно вампірів?
Обличчя Метью набуло виразу стражденного довготерпіння. Він відкинувся на спинку крісла і простягнув руку до келиха з вином. Я трохи підвелася і перехилилася через стіл, щоб долити йому вина. Якщо я зібралася засипати його питаннями, то треба доливати йому якомога більше вина — щоб язик розв’язався. Та коли я нахилилася над свічками, у мене мало не загорілася сорочка. Метью вихопив пляшку в мене з руки.
— Я сам, добре? — сказав він. І, перш ніж відповісти на запитання, долив трохи вина собі й доверху мені.
— Більшість із того, що ви знаєте про вампірів, є витвором фантазії людей. Бо так їм легше жити. Створіння лякають їх. І я маю на увазі не лише вампірів.
— Чорні капелюхи, кажани, мітли.
Ось така була ця нечестива й моторошна трійця, обов’язковий елемент відьмацьких легенд, які сміховинно і видовищно оживали щороку на День усіх святих.
— Та отож, — кивнув Метью. — Десь у кожній із цих історій міститься зернятко істини, щось таке, що лякало людей і допомагало їм заперечувати наше існування. Найсильнішою з типових рис людських істот є їхня потужна здатність до заперечення очевидного. Я маю силу й довголіття, ви маєте надприродні здібності, демони вирізняються неймовірним творчим началом. А люди мають здатність переконувати себе, що верх — це низ, а біле — це чорне. У цьому вони неперевершені.
— А яке ж тоді раціональне зерно в історії про те, що вампір не зайде в помешкання, поки його туди не запросять? — Спочатку влаштувавши Метью допит стосовно його раціону, я перейшла до офіційної процедури входження вампіра в приміщення.
— Ми завжди поруч із людськими істотами. Вони відмовляються визнати наше існування тому, що ми не вписуємося в їхній обмежений світ. А якщо впустити нас до нього — і побачити, хто ми є насправді — то тоді, можливо, ми в тому світі залишимося. Це приблизно те ж саме, коли ви запрошуєте до себе гостя, а потім не можете його спекатися. І тоді вже нас неможливо буде ігнорувати.
— Ага, це як історії про сонячне світло, — задумливо прокоментувала я. — Річ не в тім, що ви не в змозі перебувати на сонячному світлі, а в тім, що коли ви на нього вийдете, людям важче ігнорувати вас. Замість визнати, що ви ходите серед них, люди запевняють самих себе, що сонячне світло для вас смертельне.
Метью знову кивнув.
— Звісно, їм вдається ігнорувати нас. Кажуть, що ми можемо увійти до приміщення лише після настання темряви. Та найлегше ми сприймаємося людьми саме після сутінків — і це, до речі, стосується вас також. Бачили б ви, як на вас дивляться, коли ви заходите до кімнати або йдете вулицею!
Я подумала про свою ординарну зовнішність і поглянула на нього з сумнівом. Метью хихикнув.
— Ви не вірите мені. Але це правда. Коли люди бачать створіння серед білого дня, їм стає некомфортно. Ви для них надмірні — надміру високі, надміру сильні, надміру впевнені в собі, надміру креативні, надміру дужі й надміру інакші. І тому вони цілий божий день відчайдушно намагаються вмістити нас у прокрустове ложе своїх обмежених уявлень. А вночі від нас легко відмахнутися просто як від чогось химерного.
Я прибрала тарілки, із задоволенням констатувавши, що Метью з’їв усе, окрім гарніру. Поки він доливав собі німецького вина, я пішла до холодильника по ще дві тарілки з акуратно розкладеними шматочками сирої оленини, нарізаними так тонко, що, як м’ясник пожартував, крізь них можна було читати газету «Оксфорд мейл». Вампіри не люблять зелені. Треба замінити її на коренеплоди та сир. Я швидко розклала в центрі кожної тарілки шматочки буряків і накрила їх тертим пармезаном.
Посеред стола я поставила широкодонний графин із червоним вином, і він відразу ж привабив увагу Метью.
— Дозвольте? — пожвавішав він. І, простягнувши руку до скляного графину, налив трохи вина в обидва келихи, а потім підніс графин собі до носа.
— А, Кот-Роті, — задоволено мовив він. — Одне з моїх улюблених.
Я здивовано зиркнула на простий скляний сосуд.
— Невже ви можете визначити вино за запахом?
Він розсміявся.
— Декотрі з історій про вампірів відповідають дійсності. Я маю винятково тонкий нюх, а також прекрасний зір та слух. Але навіть людська істота спроможна визначити, що це Кот-Роті. — І, заплющивши очі, Метью знову принюхався.