— Нічого, окрім каштанів, оливкової олії та дещиці харчової соди.
— І солі. А також води, розмарину та перцю, — спокійно зазначив він, відщипуючи ще один шматок пирога.
— Зважаючи на ваші дієтологічні обмеження, це добре, що ви наперед знаєте, що кладете до рота, — іронічно зауважила я.
Коли більшість страв було спожито, я трохи заспокоїлася і розслабилася. Поки я прибирала порожні тарілки і ставила на стіл сир, суниці та смажені каштани, ми трохи побазікали про Оксфорд.
— Пригощайтеся, — припросила я, ставлячи перед Метью чисту порожню тарілку. Він вдихнув аромат малесеньких суниць і з усмішкою взяв у руку смажений каштан.
— А ось земляні каштани й справді смакують краще, коли їх підсмажити, — зауважив він. Вправно роздавивши твердий горіх пальцями, він висипав його вміст на тарілку. І справді — коли за столом вампір, лускунчик для горіхів, який я завбачливо приготувала, перетворюється на суто декоративне столове приладдя.
— Чим я пахну? — спитала я, грайливо взявши свій келих за ніжку.
На якусь мить мені здалося, що я так і не дочекаюся відповіді. Тиша вже ставала напруженою, та, нарешті, він поглянув на мене задумливими очима. Опустивши повіки, вампір глибоко вдихнув.
— Ви пахнете вербовим соком. А також ромашкою, яку роздавили ногою. — Він знову принюхався і сумно всміхнувся. — Я відчуваю жимолость і запах опалого дубового листя, — додав Метью, повільно випускаючи з легенів повітря. — А ще ви пахнете квітучою ліщиною та першими весняними нарцисами. І я чую давно забуті древні запахи — шандру, ладан та манжетку альпійську. Мені здавалося, що я їх вже давно забув.
Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.
— А як стосовно мене? — спитав Метью, затримавши на мені погляд.
— Кориця, — відповіла я, трохи вагаючись. — І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.
— Так, це гвоздика садова, — підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. — Що ж, зовсім непогано як для відьми.
Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.
Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.
— А як ви вирішили — що саме слід подавати мені на стіл? — І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.
— Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, — пояснила я.
Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.
— Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?
— Не зовсім так, — вибачливо сказала я. — В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.
Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.
— Дякую, — тільки й сказав він. — Уже давно мені ніхто не готував їжі.
— Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.
Очі Метью спалахнули цікавістю.
— До речі, про вино. — Він підвівся, складаючи свою серветку. — Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.
Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.
Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.
— Ось понюхайте, — сказав Метью, подаючи мені склянку. — І висловіть свою думку.
Я нюхнула — і аж охнула.
— Запах карамелі та ягід, — відповіла я, дивуючись — як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.
Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.
— Ану відсьорбніть, — запропонував він.
Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.