— Ми вимираємо, — сказав Метью, коли я відклала останню вирізку.
— Не знаю, як ви, а що помирають люди — це точно, — різко кинула я.
— І не лише люди, — сказав він. — Виходячи з цих свідчень, вампіри виявляють ознаки свого занепаду як виду.
— І оце те, що ви хотіли мені показати? — спитала я, і мій голос затремтів. — Який стосунок це має до походження видів та манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два»?!
Погроза-попередження, яке я почула від Джиліан, сколихнуло в моїй душі болісні спогади, а щойно побачені жахливі фото лише загострили їх і зробили більш чіткими.
— Вислухайте мене, — тихо мовив Метью — Будь ласка.
Може, все це й видавалося недоречним, але я бачила, що він не намагався мене навмисне залякати. Напевне, Метью мав вагомі підстави поділитися зі мною вмістом цієї теки. Обхопивши її руками, я мовчки сіла на стілець.
— Ці вбивства, — почав він, забираючи в мене теку, — стали результатом халтурних і невдалих спроб обернути людей на вампірів. Те, що було колись нашою другою натурою, тепер стало важко реалізовувати. Наша кров дедалі більше виявляє нездатність витворити нове життя зі смерті.
Нездатність до відтворення призводить до вимирання виду. Однак щойно побачені знімки свідчили, що вампіри в цьому світі непотрібні.
— Це легше робити старшим вампірам, таким як я, бо молодим я харчувався переважно кров’ю людей, — продовжив Метью. — Однак коли вампір старіє, його мотивація творити нових вампірів слабшає. З молодими ж вампірами все інакше. Їм хочеться заводити сім’ї, щоби якось розвіяти самотність новонабутого життя. Коли ж вони знаходять собі для пари просту людину, з якою хотіли б жити і народжувати дітей, дехто з них виявляє, що їхня кров є недостатньо потужною для необхідної трансформації.
— Ви сказали, що ми всі вимираємо, — зауважила я, не впоравшись до кінця зі своїм гнівом.
— Сучасні відьми не такі сильні, як їхні предки, — діловим тоном взялася пояснювати Міріам. — І ви вже не народжуєте стільки дітей, як у минулому.
— Це не схоже на доказ, на свідчення про тенденцію. Це просто суб’єктивна оцінка, — відказала я.
— Хочете побачити докази? Прошу. — Міріам витягнула ще дві теки і штовхнула їх лискучою поверхнею стола з такою силою, що вони аж влипли мені в руки. — Ось. Хоча я сумніваюся, що ви зрозумієте.
Одна з папок мала обведену пурпуровим кольором бирку з чітко надрукованим написом «Бенвенгуда». Друга мала бирку з червоними краями та іменем «Беатриса Гуд». У тих теках не містилося нічого, окрім графіків та схем. Верхні, яскраво-кольорові, мали вигляд обруча. А внизу було багато графіків із чорними та сірими стовпчиками, що марширували білим папером.
— Це не чесно, — заперечив Маркус. — Тут жоден історик не розбереться.
— Це послідовні низки ДНК, — сказала я, показуючи на чорно-білі зображення. — А до чого тут кольорові графіки?
Метью обперся ліктями на стіл поруч зі мною.
— Це результати генетичних тестів, — пояснив він, підсовуючи ближче аркуш із вигнутими графіками. — Тут йдеться про мітохондріальні ДНК жінки на ім’я Бенвенгуда, котрі вона успадкувала від своєї матері, та від матері своєї матері, а також кожної своєї попередниці. Ці ДНК розповідають нам її генеалогію по жіночий лінії.
— А як стосовно генетичної спадщини її батька?
Метью взяв аркуші з чорно-білими результатами ДНК-тестів.
— Батько Бенвенгуди, котрий був звичайною людиною, теж присутній у цих графіках. Ось він тут, у ядерній ДНК, тобто в її геномі — разом із її матір’ю-відьмою. — І Метью знову повернувся до кольорових обручів. — Але мітохондріальні ДНК поза межами ядра клітини відображають лише її спадковість по материнській лінії.
— Чому ж тоді ви досліджуєте і її геном, і її мітохондріальні ДНК?
Про геном я вже чула раніше, але мітохондріальні ДНК були для мене новою цариною.
— Ваша ядерна ДНК розповідає про вас як про унікального індивіда — яким чином генетична спадщина вашої матері та батька переінакшилася і витворила вас. Бо саме комбінація генів вашого батька та матері дала вам блакитні очі, русяве волосся та ластовиння. Мітохондріальні ж ДНК допомагають нам краще зрозуміти історію всього виду.
— Це означає, що походження та еволюція виду зафіксована в кожному з нас, — повільно проказала я. — Вони — в нашій крові та кожній клітині нашого тіла.