— Після вас, — сказав він і елегантно уклонився.
Ступивши кілька кроків уперед, я упізнала запах. То був несвіжий запах алкоголю — як у барі у неділю вранці.
— Вино?
— Вино.
Ми пройшли повз десятки маленьких кабінок із пляшками на полицях та в ящиках; декотрі були складені купами. Кожна мала на собі маленьку сланцеву бирочку з роком, позначеним крейдою. У ящиках зберігалося вино часів обох світових воєн, а також пляшки, котрі уславлена медсестра Флоренс Найтінгейл могла прихопити з собою, повертаючись із Кримської війни. Там були вина року спорудження Берлінської стіни і року її зруйнування. Чимдалі вглиб льоху, тим частіше нашкрябані на бирках цифри на позначення років змінялися такими широкими категоріями, як «Старовинне кларе» або «Старий портвейн найвищої якості».
Нарешті ми дісталися до кінця льоху. Я побачила перед собою кілька маленьких дверей — всі наглухо закриті й замкнені. Метью відімкнув і відчинив одну із них. Електрики тут не було, тому Клермон взяв свічу, вставив її в мідний канделябр і запалив.
Інтер’єр приміщення був так само бездоганно-акуратний, як і сам Метью, якби не шар пилу. Пляшки зберігалися тут на щільно розташованих дерев’яних полицях на достатній висоті від підлоги. Це давало можливість безпечно витягувати якусь одну пляшку без ризику завалити усю конструкцію. За багато років біля підставки, де розбризкувалося вино, утворилося кілька червоних плям. Повітря повнилося запахами старого винограду, корків та цвілі.
— Це твоє? — ошелешено спитала я, не вірячи своїм очам.
— Так, моє. Лише жменька працівників коледжу мають приватні льохи.
— А що ж тут у тебе може бути такого, чого немає там?
Мені здавалося, що головне приміщення, розташоване за маленькими дверима, містило всі пляшки усіх вин, які виробило людство впродовж своєї історії. Порівняно з цією колекцією найкраща винна крамниця Оксфорда видавалася жалюгідно-нецікавою і мала вкрай обмежений асортимент.
Метью загадково всміхнувся.
— Та є дещо цікаве.
Він швидко походжав маленькою кімнатою, зі щасливим виглядом то тут, то там витягував із полиць пляшки з вином. Потім подав мені важку темну пляшку із золотистою етикеткою та дротяним кошиком над корком. То було шампанське «Дом Періньйон».
Наступна пляшка була зроблена з темно-зеленого скла і мала просту кремову наліпку з чорним написом. Метью з дещо награною урочистістю подав її мені, і я побачила дату: 1976.
— Ой, та це ж рік мого народження! — сказала я.
А Метью дістав іще дві пляшки: одна з довгастою восьмикутною етикеткою із зображенням шато, запечатана червоним сургучем; друга — кривобока та темна, без етикетки, запечатана чимось схожим на смолу. До її горла старою засмальцьованою мотузкою кріпилася бирка з цупкого коричневого паперу.
— Ну що — почнемо? — спитав Метью, задуваючи свічу. Обережно тримаючи обидві пляшки в лівій руці, він ретельно зачинив та замкнув за собою двері й укинув ключ до кишені. Ми знову спустилися до головного приміщення, полишивши комірчину, просякнуту чарівним ароматом вин.
У напівтемряві льоху Метью з двома пляшками вина, здавалося, аж світився від радості.
— Яка прекрасна ніч, — щасливо мовив він.
І ми пішли до його помешкання, яке певною мірою вразило більше, ніж я очікувала, а в дечому — менше. Кімнати на горішньому поверсі одного з найстаріших багатоквартирних будинків у коледжі Всіх Душ були меншими за мої у Нью-Коледжі; цей будинок мав характерні несподівані вигини та оригінально-химерні контури. Хоча стеля й була високою, та при чималенькому зрості Метью кімнати таки здавалися замалими для вампіра. У дверях йому доводилося пригинатися, а підвіконники повсюдно ледь сягали його колін.
Брак розмірів кімнат із лишком компенсувався меблюванням та убранством. На долівці розтягнувся бляклий обюсонський килим, закріплений по кутах оригінальними меблями від відомого дизайнера дев’ятнадцятого сторіччя Вільяма Морріса. Якимось незбагненним чином споруда п’ятнадцятого сторіччя, килим вісімнадцятого сторіччя та грубі дубові меблі сторіччя дев’ятнадцятого чудово пасували одне до одного і створювали в помешканні атмосферу вишуканого джентльменського клубу доби короля Едуарда. У дальньому закутку головної кімнати стояв широченний обідній стіл; з одного його боку лежали акуратно складені газети, книги та ретельно розсортовані атрибути життя науковця: нотатки щодо головних напрямків подальших досліджень, періодичні наукові часописи, запити на літературу та рецензії праць колег. Кожен стос паперів притискав якийсь предмет: справжнє прес-пап’є з товстого дутого скла, стара цеглина, бронзова медаль (безсумнівно, одна з його нагород) та невеличка кочерга. Протилежний бік стола був накритий гладенькою лляною скатертиною, притиснутою до дерев’яної поверхні стола надзвичайно красивими срібними канделябрами георгіанської доби. Раніше такі вишукані канделябри я бачила тільки в музеї. Над простими білими тарілками та срібними приборами тієї ж георгіанської доби застигли, немов охоронці, численні винні келихи різної форми.