— Я теж кохаю тебе, Діано Бішоп, — відповів Метью офіційним тоном. — Але, напевне, твоя тітка з Емілі замерзають. Покажи мені решту будинку, щоб вони змогли повернутися всередину.
Ми повільно пройшлися іншими кімнатами на другому поверсі. Майже всі вони були зараз нежилі, заставлені різними різнощами, придбаними Емілі на приватних розпродажах, та лахміттям, яке не наважувалася викинути Сара через побоювання, що колись воно стане у пригоді.
Метью допоміг мені зійти сходами до мансардової спальні. Тут пройшли мої дитинство і юність. На стінах і досі висіли фотографії відомих музикантів і виднілися насичені пурпурові та зелені розводи — то я підлітком вправлялася у добиранні кольорів.
Внизу ми оглянули великі кімнати для приймання гостей — вітальню з одного боку від парадного входу, а також кабінет та невеличкий зал напроти. Крізь їдальню, якою користувалися рідко, ми пройшли до центру будинку: до сімейної кімнати, достатньо великої, щоб слугувати бенкетним залом чи конференц-холом. За нею розташовувалася кухня.
— Схоже, Емілі знову взялася за в’язання гачком, — мовила я, беручи в руки недороблене покривало з візерунком у вигляді кошика з квітами. — А Сара повернулася до своєї старої звички.
— А вона курить? — спитав Метью, втягуючи носом повітря.
— Коли нервує. Ем виганяє її курити надвір, але запах однаково чути. Він тобі дуже заважає? — спитала я Метью, добре знаючи, наскільки чутливий він до запахів.
— Господи, Діано, колись я смердів іще гірше, — заспокоїв мене він.
У схожій на печеру кухні збереглися цегляні печі та величезний камін, до якого можна було увійти, навіть не згинаючись. Було там і сучасне приладдя, і стара кам’яна долівка, яка впродовж двох сторіч бачила впущені каструлі та сковорідки, мокрих собак та кішок, брудні черевики та інші, уже відьмацькі субстанції. Я провела Метью до сусідньої кімнати — то була така собі Сарина комора. Колись це була літня кухня, але згодом її з’єднали з будинком; тут і досі були підйомники для казанів для тушкування та рожни для смаження м’яса. Зі стелі звисали пучки трав, а в горищі-коморі містилися сухофрукти та банки з Сариними зіллями і мазями. Закінчивши огляд, ми повернулися до кухні.
— Ця кімната — така коричнева! — зауважила я, кілька разів клацнувши вимикачем лампочки на ґанку. То був традиційний сигнал Бішопів, що небезпеки немає і до будинку можна заходити. На кухні були коричневий холодильник, коричневі шафи, червоно-коричневі стіни, коричневий телефон з обертальним диском та засмальцьовані коричневі шпалери. — Її вже давно треба освіжити і пофарбувати в білий колір.
Метью злегка підняв голову і поглянув на чорний хід.
— Якщо хочеш зайнятися цим сама, то лютий — ідеальний час для такої роботи, — почувся з передпокою гортанний голос. З-за рогу вийшла Сара, вдягнена в джинси та простору фланелеву сорочку, зі скуйовдженим рудим волоссям і почервонілими від холоду щоками.
— Привіт, Саро, — сказала я і позадкувала до зливальниці.
— Привіт, Діано, — кинула Сара і витріщилася на синець у мене під оком. — А це, як я розумію, той самий вампір?
— Так, — відповіла я і пошкутильгала до неї ближче, щоб відрекомендувати їх одне одному. Пильний погляд Сари обмацав мою кісточку. — Саро, знайомся, це Метью де Клермон. Метью, це моя тітка Сара Бішоп.
Метью простягнув праву руку.
— Радий знайомству, Саро, — сказав він, спокійно зустрівши її допитливий погляд.
Сара у відповідь манірно стулила губи. Як і я, вона мала типово бішопське підборіддя, дещо задовге для її обличчя. А тепер вона виклично виставила його вперед.
— Здрастуй, Метью. — Коли їхні руки зустрілися, Сара на мить аж зіщулилася. — Еге ж, — сказала вона, злегка повернувши голову. — І справді вампір, Емілі.
— Дякую за допомогу, Саро, — невдоволено пробурчала Ем, ввалюючись до кухні з оберемком полінець. Вона була вища на зріст за мене та Сару, мала кучму сріблястого волосся, яке не старило її, а навпаки — якимось дивним чином робило молодшою. Коли вона побачила нас усіх на кухні, її вузьке обличчя розпливлося в приязній усмішці.
Метью підскочив до неї, щоб забрати дрова. А Табіта, якої не було у перші метушливі хвилини знайомства, тепер заважала йому нести полінця до каміна, плутаючись під ногами. Але якимось дивом вампіру таки вдалося перетнути простору кухню і не наступити на кішку.
— Спасибі, Метью. І спасибі за те, що привіз її додому. Ми так хвилювалися! — сказала Ем, струшуючи з долонь та светра трісочки та шматочки кори.
— Та нема за що, Емілі, — відповів Метью непереборно приязним глибоким голосом. І на обличчі Ем враз з’явився заворожений вираз. Сара довше опиралася чарам вампіра, хоча зі здивуванням спостерігала, як Табіта намагається видряпатися по його руці.
Я хотіла вже відступити в затінок, щоб Ем не роздивилася мого обличчя, але не встигла. Емілі аж заціпеніла від жаху.
— Ой, Діано…
Сара підтягнула стілець.
— Сідай, — наказала вона.
Метью напружено схрестив на грудях руки, наче переборював бажання втрутитися. Його вовчий інстинкт, спрямований на мій захист, тут, у Медісоні, не ослаб, а його вкрай негативне ставлення до всіх істот, що наближалися до мене, не обмежувалося вампірами.
Тітчин погляд ковзнув із мого обличчя на ключиці.
— Ану, знімай сорочку.
Я слухняно потягнулася до ґудзиків.
— Може, краще ти оглянеш Діану нагорі? — спитала Емілі, кинувши занепокоєний погляд на Метью.
— А що він зараз побачить такого, чого не бачив раніше, хотіла б я знати? Ти ж не голодний? — спитала Сара, не обертаючись.
— Ні, — сухо відказав Метью. — Я поїв у літаку.
Погляд тітки засвербів у мене на шиї. До нього відразу ж приєднався і погляд Емілі.
— Саро! Ем! — обурено скрикнула я.
— Та чого ти, ми ж просто придивляємося, — заспокійливо мовила тітка.
Я скинула сорочку, і вона окинула оцінним поглядом марлеву пов’язку в мене на передпліччі, мій схожий на мумію тулуб та інші синці й порізи.
— Мене вже оглядав Метью. Він лікар — пам’ятаєте?
Сарині пальці торкнулися моєї ключиці. Я поморщилася від болю.
— Хоч він і лікар, а ось цього не помітив. У тебе — тріщина кістки, так званий мікроперелом. — Сара перейшла до вилиці — і я знову поморщилася. — А що у тебе з кісточкою?
Як і завжди, я нічого не змогла приховати від своєї тітки.
— Сильне розтягнення зв’язок, супроводжуване поверхневими опіками першого та другого ступеня, — зазначив Метью, не зводячи очей із Сариних рук і готовий відсмикнути її, як тільки вона завдасть мені сильного болю.
— А як вийшло, що розтягнення та опіки трапилися в одному місці? — спитала Сара в Метью наче досвідчений викладач-практик у студента-першокурсника під час обходу хворих.
— Бо мене підвішувала за кісточку догори ногами одна відьма-садистка, — відповіла я замість Метью і злегка поморщилася, коли тітка знову торкнулася мого обличчя.
— А що отут під пов’язкою? — суворо спитала Сара, тицьнувши на моє передпліччя, не звернувши анінайменшої уваги на мої слова.
— Сильний розріз, який потребує накладення швів, — терпляче відповів Метью.
— А що ти їй давав?
— Протибольові ліки, сечогінне для зменшення набряку та антибіотик широкої дії. — У його голосі не було ані сліду роздратування.
— А чому вона забинтована, наче мумія? — поцікавилася Ем, закусивши губу.
Кров відхлинула від мого обличчя. Сара зупинилася і запитально поглянула на мене.
— Не поспішатимемо з цим, Емі. Спершу — найголовніше. Хто з тебе так познущався, Діано?
— Одна відьма на ім’я Сату Ярвінен. Гадаю, вона — шведка, — відповіла я, схрестивши руки на грудях.
Метью стиснув губи і ненадовго відійшов від мене, щоб підкинути в камін дров.
— Вона не шведка, а фінка, — зауважила Сара. — Досить сильна відьма, до речі. Втім, коли я зустріну її наступного разу, вона пожалкує, що народилася на світ.
— Якщо вона трапиться мені першою, то від неї мало що залишиться, — пробурмотів Метью. — Тож якщо бажаєте поквитатися з нею, то вам доведеться випередити мене. А я відомий своєю прудкістю.