— Не все, але в цьому випадку — все. І для того, щоб це збагнути, не треба навіть бути відьмою.
Раптом переді мною з’явився мій білий стіл. На його поверхні були розсипані навмання події минулого та сьогодення. Шматочки головоломки складалися самі по собі: ось моя мати женеться за мною, а я, ляскаючи в долоні, лечу над вкритою лінолеумом підлогою кухні в Кембриджі, ось мій батько кричить на Пітера Нокса в своєму кабінеті, ось мої батьки розповідають мені казочку про хрещену матір та її магічні стрічки. Вони стоять у мене над ліжком, проказуючи заклинання і чаклуючи, а я лежу собі тихенько на стьобаній ковдрі. Шматочки головоломки клацнули, з’єдналися, і вистроїлися в певну схему.
— Казочки, що їх розповідала мені на ніч мати! — промовила я, ошелешено обертаючись до Метью. — Вона не могла мені відверто повідати свої страхи, тому перетворила все це на історію про лихих відьом, зачакловані стрічки та казкову хрещену матір. Вона розповідала її щовечора, щоб та збереглася хоч у якомусь закуточку моєї свідомості. Щоб я колись пригадала.
— А ти пригадуєш що-небудь іще?
— Перед тим як вони мене зачаклували, до батька приходив Пітер Нокс, щоб поговорити з ним. — Я здригнулася, пригадавши, як задзвонив дзвінок, яким був вираз на батьковому обличчі, коли він відчинив двері. — Та істота була в нашому будинку. Він торкнувся моєї голови. — Мені пригадалося, що коли Нокс поклав руку на мою маківку, в мене виникло моторошне відчуття.
— Батько відіслав мене до моєї кімнати, а потім між ним та Ноксом спалахнула бійка. Мати була в кухні. Дивно, що вона навіть не вийшла поглянути, що відбувається. Тоді мій батько надовго втратив свідомість. Мати була сама не своя від розпачу. Тієї ж ночі вона покликала Емілі. — Чіткі й виразні спогади виринали з моєї пам’яті.
— Емілі сказала, що Ребекка накинула своє заклинання таким чином, що воно триматиметься доти, поки не з’явиться такий собі «чоловік із сутінків». Тобто я. Твоя мати сподівалася, що я зможу захистити тебе від Нокса та Конгрегації, — похмуро пояснив Метью.
— Ніхто б не зміг мене захистити, окрім мене самої. Сату мала рацію. Я — жалюгідна подоба відьми. — Я знову опустила голову на коліна. — Зовсім не те, що моя мати.
Метью підвівся і простягнув мені руку.
— Вставай, — різко кинув він.
Я взяла його за руку, сподіваючись, що він обніме мене і втішить. Натомість він всунув мої руки в рукави куртки і відступив.
— Ти — відьма. Настав час тобі вчитися, як захищати себе.
— Не зараз, Метью.
— Хотілося б дати тобі змогу самій вирішувати, але ми не можемо, — різко кинув він. — Конгрегації потрібна твоя сила, або принаймні знання про неї. Їм потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», а ти — єдина істота, яка за понад сторіччя побачила його.
— Їм також потрібний ти і лицарі Лазаря. — Мені страшенно хотілося, щоб проблема не обмежувалася лише мною та моїм магічним потенціалом, про який я так мало знала.
— Вони могли б зруйнувати братство давним-давно. Для цього Конгрегація мала багато можливостей, — сказав Метью, вочевидь, оцінюючи мої можливості й порівнюючи мої нечисленні достоїнства з моїми численними слабостями. Я відчула себе дуже вразливою та незахищеною. — Але насправді це їх мало турбує. Вони не хочуть, щоб ні ти, ні манускрипт не стали моїми.
— Але мене оточують захисники. Зі мною ти, а також Сара й Емілі.
— Ми ж не можемо бути з тобою кожної миті, Діано. Окрім того, ти ж не хочеш, щоби вони ризикували своїми життями заради твого? — спитав він із саркастично-докірливою гримасою. Він поставив питання руба і відступив від мене, а його очі перетворилися на вузенькі щілини.
— Ти навмисне лякаєш мене, — проговорила я, коли він сів навпочіпки неподалік. Рештки морфіну пропливли в потоці моєї крові, гнані геть хвилею адреналіну.
— Ні, не лякаю. — Метью повільно похитав головою. Його довге волосся гойднулося в такт, і в цю мить він кожним дюймом єства був схожий на вовка. — Я б нюхом відчув, якби ти і справді була перелякана. Ти просто втратила душевну рівновагу.
З горлянки Метью вирвалося вурчання — воно віддалено нагадувало звуки, які я чула від нього, коли робила йому приємно у ліжку. Я обережно позадкувала.
— Отак вже краще, — сказав він. — Принаймні зараз ти вже відчуваєш, що таке страх.
— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.
Раптом він зник, ані слова не сказавши.
Я отетеріло закліпала очима.
— Метью, ти де?
Два холодні буравчики всвердлилися мені в маківку.
Метью повис, мов кажан, між гілками дерева, розкинувши руки, наче крила. Ногами, наче гачками, він тримався за гілку і пильно стежив за мною; тільки крижані плями вказували мені, де він зосереджував свій погляд.
— Я не колега, з яким ти аргументовано сперечаєшся. Це не наукова дискусія. Це життя або смерть.
— Злізай звідти, — різко кинула я. — Вважай, що ти доніс до мене свою точку зору.
Я не встигла побачити, як він приземлився біля мене, але відчула його холодні пальці на своїй шиї та щоці. Метью закинув назад мою голову й оголив шию.
— Якби я був Гербертом, ти вже була б мертвою, — просичав він.
— Припини, Метью! — Я спробувала вирватися, але це мені не вдалося.
— Ні, — відказав він, посилюючи свою хватку. — Сату спробувала зламати тебе, і тоді тобі захотілося втекти, щезнути. Натомість ти мала захищатися. Відбиватися.
— А я й захищаюся, — відповіла я і вперлася руками йому в груди, щоб довести серйозність своїх намірів.
— Ні, не як людина, — презирливо кинув Метью. — Відбивайся як відьма.
Сказав — і знову зник. Цього разу на дереві його не було, і його крижаного погляду я не відчувала на собі.
— Я втомилася. Я повертаюся додому. — Та не встигла я й трьох кроків ступити, як щось зі свистом пронеслося повз мене. Іще мить — і Метью, перекинувши мене через плече, швидко помчав у протилежному напрямку.
— Нікуди ти не повертаєшся.
— Нас шукатимуть Сара і Ем, якщо ти й далі отак дурітимеш. Хтось із них невдовзі запідозрить неладне. А якщо не запідозрить, то Табіта неодмінно здійме бучу.
— Нічого вони не запідозрять і нікого вони не шукатимуть, — заперечив Метью, ставлячи мене на ноги вглибині лісу. — Бо пообіцяли не виходити з будинку — навіть якщо ти заверещиш, і хоч яку б небезпеку вони не відчули.
Я обережно позадкувала, бажаючи уникнути його величезних темних очей. М’язи його ніг стиснулися в пружину. Не встигла я обернутися і пробігти кілька кроків, як Метью вже стояв попереду мене. Я була крутнулася в протилежному напрямку — а він знову тут. Навколо моїх литок завертівся легенький вітерець.
— О, вже щось маємо! — задоволено прокоментував Метью. І, стиха загарчавши, зайняв ту саму позу, що й тоді, коли висліджував оленя поблизу маєтку «Сім веж».
Вітерець біля моїх ніг повіяв поривами, але не посилювався. Свербіж перемістився з ліктів до пучок.
— Скористайся своєю силою, — хрипко наказав вампір. — Інакше не зможеш здолати мене.
Я змахнула руками в його бік. Цей жест не видався аж надто загрозливим, але тільки те я і змогла придумати. Та Метью враз довів марність моїх зусиль: він підскочив до мене, вхопив, крутнув, як дзигу, — і хутко зник поміж дерев.
— І знову тебе вбито, — почувся його голос звідкись із правого боку.
— Що б ти не робив, воно не спрацьовує! — гукнула я в напрямку його голосу.
— А я позаду тебе! — хрюкнув він мені у вухо.
Мій несамовитий вереск розпанахав лісову тишу. Вітри здійнялися навколо мене і, вмить досягши сили урагану, огорнули мене, наче коконом.
— Не підходь! — заревіла я.
З рішучим виразом на обличчі Метью простягнув до мене руки, намагаючись проникнути крізь мій вітровий бар’єр. Спонукана інстинктом самозбереження, я змахнула руками в бік Метью — і порив вітру відкинув його від мене з такою силою, що він ледь на ногах втримався. На його обличчі відбилося здивування, а в кутиках очей блиснув хижий вогонь. Він знову кинувся до мене, намагаючись зламати захисний вітровий бар’єр. Я зосередилася на тому, щоб відкинути нападника, але повітря не зреагувало так, як мені хотілося.