— Припини силувати її! — скрикнув він. Пробившись крізь циклон, він вчепився пальцями мені у плече. — Твоя мати зачаклувала тебе так, що ніхто не зможе силувати твою магію — навіть ти.
— Як же мені викликати її в разі потреби, і керувати, коли такої потреби немає?
— Здогадайся сама. — Крижаний погляд Метью обмацував мої плечі та шию, інстинктивно фіксуючи вени та артерії.
— Я не можу. — Хвиля паніки поглинула мене. — Я — не відьма.
— Навіть не кажи цього. Це неправда, і ти сама це знаєш. — Він різко відпустив мене. — Заплющ очі. Іди.
— Що?
— Я тижнями спостерігав за тобою, Діано, — зазначив Метью, рухаючись зовсім як дика тварина; запах гвоздики був такий сильний, що мені аж дух забило. — Тобі потрібен рух та сенсорна депривація, щоб ти могла робити лише одне — відчувати. — Він легенько підштовхнув мене, і я спіткнулася. Коли ж я обернулася, то його вже й слід прохолов.
Я окинула поглядом ліс. Там запала зловісна тиша: всі тварини, відчувши присутність могутнього хижака, непорушно завмерли, намагаючись захиститися.
Заплющивши очі, я почала глибоко дихати. Повз мене війнув легенький вітерець. Спочатку в одному напрямку, потім — в іншому. То Метью з мене насміхався. Я зосередилася на своєму диханні, намагаючись стояти так само непорушно, як і решта істот у лісі, а потім пішла.
Між очима я відчула якусь напругу. Я вдихнула її в себе, пригадавши вказівки Аміри на заняттях із йоги та пораду Марти пропускати видіння крізь себе. Напруга змінилася на поколювання, поколювання — на відчуття можливості, бо вперше за життя у мене розкрився мій внутрішній зір, моє духовне око — третє око відьми.
Я вбирала тим зором усе, що було живого в лісі: рослинність, енергію землі, рух води під землею — кожну життєву силу, чітко позначену кольором та обрисами. Своїм внутрішнім оком я узріла кроликів, що сховалися в дуплі, тремтячи від страху перед вампіром, присутність якого вони відчували. Я забачила сов-сипух, чий передвечірній сон передчасно перервала істота, що гойдалася на гілках дерев і стрибала, наче пантера. Кролики та сови знали, що їм не втекти від вампіра.
— Цар звірів, — прошепотіла я.
Серед дерев почулося тихе хихикання Метью.
Жодна істота у лісі не могла зчепитися з Метью і перемогти. «Жодна, окрім мене», — видихнула я.
Своїм внутрішнім оком я обдивилися ліс. Вампір — не зовсім жива істота в строгому сенсі цього слова, його важко знайти серед бурхливої енергії, що мене оточувала. Нарешті я помітила його силует: концентрована темрява на кшталт чорної діри світилася червоним по краях — там, де його надприродна життєва сила стикалася з життєвою силою навколишнього світу. Коли я інстинктивно повернула обличчя в його бік, Метью насторожився і блискавично зник, розчинився в темряві поміж деревами. Із заплющеними очима та розкритим внутрішнім оком я пішла, сподіваючись спокусити його йти за мною. Позаду мене концентрована темрява відокремилася від клену поміж зелені миттєвим сплеском червоного й чорного. Цього разу я не стала обертатися в його бік.
— Я тебе бачу, Метью, — стиха мовила я.
— Та невже, моя левице? І що ж ти тепер збираєшся робити? — Метью знову захихотів, й далі крадучись за мною на незмінній дистанції.
З кожним кроком мій розумовий зір ставав яскравішим, бачені ним картини — чіткішими та виразнішими. Ліворуч від мене з’явилися чагарники, і я трохи взяла праворуч. Згодом переді мною виринув камінь, що стирчав гострими краями з землі. Я підняла ногу, щоб не перечепитися через нього.
Моїх грудей торкнувся подув повітря, і я збагнула, що вийшла на невеличку галявину. Тепер до мене промовляло не лише лісове життя. Усі стихії довкола посилали свої сигнали, скеровуючи мене в правильному напрямку. Земля, повітря, вогонь та вода давали про себе знати легенькими поколюваннями, що відрізнялися від того, як я сприймала прояви життя у лісі.
Енергія Метью зосередилася сама на собі й стала глибшою та іще темнішою. То була темрява, відсутність життя. Раптом він описав у повітрі дугу, зробивши граціозний стрибок, якому позаздрив би будь-який лев, і простягнув руки, готуючись ось-ось вхопити мене.
«Лети!» — подумала я за секунду до того, як його пальці мали торкнутися моєї шкіри.
Раптом з мого тіла зі свистом вирвався потужний порив вітру. Земля відпустила мене, легенько підштовхнувши вперед. Метью колись казав, що дуже легко линути тілом слідком за думками. Не важче, ніж злетіти у небо вслід за уявною стрічкою.
А далеко унизу Метью виконав сальто і приземлився на ноги на тому місці, де щойно стояла я.
Я злетіла над вершечками дерев і широко розкрила очі. Переді мною розлягався широкий, як море, краєвид до обрію, що сяяв сонячним світлом і мерехтінням зірок. Пасма мого волосся попливли в потоках повітря, а його кінчики перетворилися на омахи вогню, що торкалися мого обличчя, не обпалюючи, а зігріваючи в прохолодному повітрі, що з посвистом проносилося повз мене. Чорний крук завбачливо кинувся вбік, даючи дорогу химерній істоті, яка вторглася в його повітряну стихію.
Метью повернув до мене своє бліде обличчя з очима, сповненими зачудування. Коли наші погляди зустрілися, він усміхнувся.
То було найкраще, що я бачила у своєму житті. На мене накотилася хвиля пристрасті, сильної та первісно-глибокої, і до неї додалося відчуття гордості, що він — мій.
Моє тіло полинуло до нього, і вираз обличчя Метью враз змінився з зачудування на настороженість. Він загарчав і позадкував, інстинктивно відчуваючи, що я можу напасти на нього.
Різко уповільнившись, я поволі спустилася, тепер наші очі були на одному рівні. Вітер війнув у його бік пасмо мого волосся, охоплене вогнем. Моє тіло видовжилося у стрімку лінію, яку завершували мої ноги в Сариних гумових чоботях.
«Не роби йому зле». Кожна моя думка зосереджувалася на безпеці Метью. Повітря та вогонь підкорилися мені, а своїм третім оком я вбирала в себе його темряву.
— Не наближайся до мене. Принаймні зараз, — прогарчав Метью, поборюючи свої хижацькі інстинкти. Тепер йому по-справжньому захотілося вполювати мене. Цар звірів не любить, коли хтось перевершує його.
Та я не звертала уваги на його попередження, я опустила ноги і зависла в кількох футах над землею, а потім простягнула руку долонею догори. Перед моїм внутрішнім зором повстала картина моєї власної енергії: рухлива маса, сріблясто-золота й зелено-блакитна, мерехтлива, як ранкова зірка. Я зачерпнула її і дивилася, як вона перетекла від мого серця через плече та руку.
На моїй долоні опинилася пульсуюча куля енергії неба, моря, землі та вогню. Древні філософи назвали б її мікрокосмом — невеличким світом, що містив у собі частинку мене та величезного всесвіту.
— Це тобі, — глухо сказала я. І нахилила долоню.
Метью спіймав кулю, коли вона скотилася з моїх пальців. Вона рухалася як ртуть, набуваючи форми його холодної плоті. Нарешті моя енергія зупинилася, тремтячи, в заглибині його долоні.
— Що це? — спитав він, заворожений блискучою речовиною, забувши про свій мисливський інстинкт.
— Це я, — просто пояснила я. Метью зосередив свою увагу на моєму обличчі, його зіниці розширилися і своєю чорнотою поглинули сіро-зелену райдужну оболонку. — Не чіпай мене. І я тебе не чіпатиму.
Вампір обережно тримав мій мікрокосм у руці, боячись розплескати хоча б краплину.
— Але я й досі не знаю, як битися, — з сумом мовила я. — Усе, що я вмію, це тікати.
— Це найважливіший урок, який засвоює воїн, відьмо, — зауважив Метью, з ніжністю промовивши слово, яке вампіри зазвичай проказували з принизливою насмішкуватістю. — Треба навчитися або приймати виклик, або уникати тих сутичок, у яких ти не зможеш перемогти. Уникати, щоб вступити в бій іншим разом.
— Ти боїшся мене? — спитала я, і досі висячи над землею.
— Ні, — відповів Метью.
Моє третє око легенько засвербіло: він казав правду.
— Навіть тепер, коли ти знаєш, яка в мені криється сила? — спитала я, кинувши погляд на блискучу й рухливу кулю у нього в руці.