— Будинок не любить, коли Сара розпоряджається, — прокоментувала моя бабуся.
Моє ж крісло перекинулося назад, і я опинилася на підлозі. Коли ж я рвучко підвелася, вчепившись у стіл, якісь невидимі руки різко крутнули мене і виштовхнули у двері до парадного входу. Двері їдальні затріснулися за мною, залишивши в їдальні двох вампірів, двох відьом та одну примару. Звідусіль чулися приглушені звуки обурення й роздратування.
Іще одна примара з обличчям, вкритим старечими зморшками, яку я ніколи не бачила раніше, вийшла з кімнати для гостей і поманила мене пальцем. Вбрана в довгу, до підлоги, темну спідницю, перехоплену вишукано прикрашеним корсетом, вона мала вперте підборіддя та довгий ніс, що безпомилково вказували на приналежність до Бішопів.
— Будь обережна, доню, — сказала вона низьким хрипким голосом. — Ти — істота на перепутті, ти — ні тут, ні там. Залишатися в цьому місці дуже небезпечно.
— Хто ти?
Не відповівши, вона поглянула на парадні двері. Вони беззвучно і плавно відчинилися на своїх зазвичай скрипучих завісах.
— Я завжди знала, що він прийде — прийде за тобою. Так мені казала моя мати.
Я розривалася між Бішопами та де Клермонами, одна моя частина хотіла повернутися до їдальні, а друга — бути з Метью. Примара усміхнулася, відчуваючи мою дилему.
— Ти завжди була дитям ні тут, ні там, як розділена навпіл відьма. Але немає шляху вперед, на якому немає Його. Куди б ти не пішла, ти мусиш вибрати Його.
І примара щезла, залишивши по собі слабкий флуоресцентний слід. У розчинені двері бліде обличчя й руки Метью ледь виднілися в темряві — розмита рухлива пляма на краю під’їзної доріжки.
Вийшовши надвір, я відкотила рукави, захищаючись від прохолодного повітря. І підняла ногу, щоб ступити крок. …А коли я її опустила, Метью стояв спиною до мене просто переді мною. Лише одним кроком я здолала відстань завдовжки з під’їзну доріжку.
Він розлючено і швидко говорив окситанською мовою. Напевне, на протилежному боці лінії була Ізабо.
— Метью, — тихо сказала я, намагаючись не переполохати його.
Він рвучко крутнувся і нахмурився.
— А, це ти, Діано. Я тебе не почув.
— А ти б і не зміг почути. Можна мені поговорити з Ізабо? Будь ласка. — Я простягнула руку до телефону.
— Діано, було б краще, коли…
Наші родичі були замкнені в їдальні, а Сара погрожувала всіх нас вигнати. Ми й так мали купу проблем, тому не варто було рвати зв’язок з Ізабо та Мартою.
— Пам’ятаєш, що Авраам Лінкольн сказав про будинки?
— «І всякий будинок, що розділився у собі, не встоїть», — ошелешено процитував Метью.
— Саме так. Дай мені телефон. — Він неохоче виконав моє прохання.
— Діано, ти? — Голос Ізабо був якимсь дивним.
— Що б там не сказав Метью, я на тебе не гніваюся. Бо нічого поганого не сталося.
— Дякую, — полегшено видихнула вона. — Я намагалася довести йому — ми просто мали таке відчуття… щось наполовину забуте з давніх-давен. Тоді Діана була богинею родючості й достатку. Твій запах нагадує мені про ті часи і про жрицю, яка допомагала жінкам завагітніти.
Очі Метью торкнулися мене у темряві.
— Ти й Марті скажеш?
— Скажу, Діано. — Вона трохи помовчала. — Метью розповів мені про твої результати та про теорії Маркуса з цього приводу. Якщо він розповів про це, значить, ці результати його надзвичайно сильно спантеличили і навіть налякали. Я не знаю, чи плакати мені від смутку, чи сміятися від радості з цієї новини.
— Усе тільки починається, Ізабо. Тому, мабуть, — і те, і друге.
Вона тихо засміялася.
— Не вперше мої діти доводять мене до сліз. Але я не відмовилася б від печалі, якщо це означало відмовитися також і від радості.
— Як там вдома — все гаразд? — Ці слова зірвалися з моїх вуст, перш ніж я встигла їх продумати, і погляд Метью трохи пом’якшав.
— Вдома? — Значущість цього слова не пройшла непоміченою і для Ізабо. — Так ми всі тут в нормі. У нас тут все так… все так тихо, відтоді, як ви поїхали.
Мої очі налилися слізьми. Ізабо, з її важким характером, будила в мені спогади про матір…
— Боюся, що відьми набагато гамірливіші за вампірів, — зазначила я.
— Так. А щастя завжди гучніше за смуток. Цьому дому завжди бракувало щастя. — Голос Ізабо набув різкої діловитості. — Метью вже сказав мені все, що мав сказати. Сподіваюсь, пік його гніву минув. Ви потурбуєтеся одне про одного.
Останнє речення Ізабо було констатацією факту. Саме це й робили завжди жінки її родини — моєї родини: турбувалися про тих, кого вони кохали.
— Неодмінно і завжди. — Поглянувши на свого вампіра, я натиснула на червону кнопку і роз’єднала лінію. Поля обабіч під’їзної дороги вкрив іній, і кристалики льоду ловили слабкі сліди місячного сяйва, що пробивалося крізь хмари.
— Ти теж це підозрював? Саме тому ти й не хотів зі мною кохатися? — спитала я Метью.
— Я вже казав тобі про мої причини. Статевий акт — це інтимність, а не лише фізіологічна потреба. — Його пригнічувала необхідність повторюватися.
— Якщо ти не захочеш мати від мене дітей, то я тебе неодмінно зрозумію, — впевнено заявила я, хоча якась частина мого єства протестувала.
Він рвучко схопив мене за руки.
— Господи, Діано, та як ти можеш казати, що я не хочу від тебе дітей?! Але це може бути небезпечним — для тебе і для них.
— Вагітність завжди пов’язана з певним ризиком. Навіть ти не можеш керувати природою.
— Ми навіть близько не уявляємо собі, якими вийдуть наші діти. А що, як вони успадкують мою потребу в крові?
— Усі діти — вампіри, Метью. Вони всі харчуються материнською кров’ю.
— Це не одне й те ж, і ти прекрасно це розумієш. Я вже давно облишив надію мати дітей. — Ми зустрілися поглядами, шукаючи в наших очах підтвердження того, що в наших стосунках нічого не змінилося. — Але мені ще надто рано думати про те, що я можу тебе втратити.
«А мені нестерпна думка про те, що ми можемо залишитися без дітей».
Невимовлені слова Метью прозвучали для мене так само чітко й виразно, як крик сови неподалік. Біль втрати Лукаса ніколи не полишить його. Він закарбувався в його душу глибше за біль втрати Бланки чи Елеонори. З втратою Лукаса він втратив частину себе, яку вже ніколи не поверне.
— То ти вирішив: дітей не буде. І ти в цьому впевнений. — Я поклала руки йому на груди, чекаючи наступного удару серця.
— Я ще ні в чому не впевнений, — відповів Метью. — Ми мали небагато часу, щоб це обговорити.
— Тоді будемо запобігати всіма можливими засобами. Я питиму чай, що його приготувала мені Марта.
— Ти робитимеш значно більше, ніж це, — похмуро мовив Метью. — Звісно, цей чай — краще, ніж нічого, але він — жалюгідна подоба сучасних медпрепаратів. І навіть якщо ти ними користуватимешся, то всі ці різновиди людської контрацепції можуть виявитися неефективними стосовно відьом та вампірів.
— Я прийматиму пігулки, — запевнила я його.
— А як ти? — раптом спитав Метью, взявши моє обличчя у долоні, щоб я не змогла уникнути його очей. — Ти сама хочеш стати матір’ю моїх дітей?
— Я ніколи не уявляла себе матір’ю. — Легенька тінь промайнула його обличчям. — Але коли я думаю про твоїх дітей, то відчуваю, що цьому судилося статися.
Він відпустив мене. І ми мовчки стояли в темряві: я — тримаючи руки на його грудях, а він — обійнявши мене за талію.
Атмосфера була важкою, і мені подумалося, що то — вага відповідальності. Метью відчував відповідальність за свою родину, своє минуле, за лицарів Лазаря, а тепер — і за мене.
— Ти непокоїшся, що не зможеш їх захистити, — раптом здогадалась я.
— Я навіть тебе не можу захистити, — хрипко мовив він і торкнувся пальцями місячного серпа на моїй спині.
— Нам не потрібно вирішувати це саме тепер. З дітьми чи без дітей, ми вже й так маємо родину, про яку треба дбати.
Тягар перемістився — його частина лягла і на мої плечі. Я завжди жила тільки для себе, свідомо уникаючи обов’язків перед родиною та традиціями. Навіть тепер якась частина мого єства бажала відкинути цей тягар і повернутися до безтурботної незалежності.