— Метью, все нормально, еге ж? — На язиці я виявила ватний тампон. Досі страшенно хотілося пити.
— Усе гаразд. — Метью поцілував мою руку, і на його обличчі відбилося величезне полегшення. Він обдивився мою п’ясть, на якій нігті Жульєт залишили кілька яскраво-червоних заглиблень, схожих на півмісяць.
Невдовзі на звук наших голосів до кімнати посходилися решта мешканців будинку. Спочатку прийшли мої тітки. Сара, з темними западинами під очима, була заглиблена в думки. Ем мала втомлений вигляд, але була в доброму гуморі; гладила мене по голові й запевняла, що все буде гаразд. Потім з’явився Маркус. Він оглянув мене і суворим тоном наголосив на необхідності дотримуватися режиму відпочинку. Останньою прийшла Міріам і всіх вигнала з кімнати, щоби ми не заважили їй міняти перев’язку.
— Наскільки важко сприймався цей інцидент?
— Якщо ти маєш на увазі Метью, то дуже важко. Де Клермони взагалі важко переживають втрату — або загрозу втрати — близьких людей. Коли загинув Філіп, Ізабо була сама не своя. Добре, що ти вижила, і добре не лише для мене, — відповіла Міріам, із дивовижною делікатністю наносячи мазь на мої рани.
Її слова викликали в моїй уяві образ Метью, охопленого шаленством помсти. Я заплющила очі, щоб викинути це із голови.
— Розкажи мені про Жульєт.
Міріам видала тихе застережливе сичання.
— Не мені розповідати тобі про Жульєт Дюран. Краще спитай про неї у свого чоловіка. — Вона від’єднала крапельницю і подала мені стару фланелеву сорочку Сари. Я кілька секунд безуспішно поборсалася в ній, і Міріам прийшла мені на допомогу. Її погляд упав на мітки у мене на спині.
— Ці шрами мене не турбують. Вони — просто символи того, що я боролася і вижила. — Та натягуючи сорочку на плечі, я таки відчула під поглядом Міріам певний дискомфорт і сором’язливість. — Його вони теж не турбують. Коли кохаєш де Клермона, то це кохання неодмінно залишає на тобі якусь мітку. Ніхто не знає це краще за Метью.
Тремтячими пальцями я застебнула сорочку, навмисне уникаючи погляду Міріам. Вона подала мені еластичні чорні лосини.
— Даючи йому кров, ти наражала себе на страшну небезпеку. Метью міг не зупинитися, і пив би, аж поки ти не померла. — У її голосі залунала нотка мимовільного захоплення і поваги.
— Ізабо казала мені, що де Клермони б’ються за тих, кого кохають.
— Його мати все правильно розуміє, але Метью — то зовсім інша справа. Йому треба очистити свою кровоносну систему — від твоєї крові, від того, що сталося вчора, від всього…
Жульєт. Це невимовлене слово повисло межи нами в повітрі.
Міріам знову приєднала крапельницю і відрегулювала потік рідини.
— Маркус відвезе його до Канади. Пройдуть години, перш ніж Метью знайде того, ким він захоче підхарчитися, але цьому зарадити не можна.
— Якщо вони удвох поїдуть, то чи будуть Сара й Ем у безпеці?
— Ти допомогла нам виграти час. Конгрегація й уявити собі не могла, що Жульєт не впорається з завданням. Герберт не менш гонористий, ніж Метью, і майже так само непогрішимий. Для того щоб йому перегрупуватися, піде кілька днів. — Раптом вона завмерла з винуватим виразом на обличчі.
— Я хотів би зараз поговорити з Діаною, — тихо сказав Метью з порога. Вигляд він мав жахливий. Риси його обличчя загострилися — у них вгадувався сильний голод, а під очима виднілися сіро-червоні розводи.
Він мовчки спостерігав, як Міріам обійшла моє імпровізоване ліжко, як зачинила за собою восьмикутні двопільні двері, й ті клацнули клямками. Коли він обернувся до мене, в його очах застигло занепокоєння.
Потреба Метью в крові вступила у конфлікт із його інстинктом захисника.
— Коли ти їдеш? — спитала я, сподіваючись, що він зрозуміє моє бажання правильно.
— Я не поїду.
— Тобі треба відновити свої сили. Наступного разу Конгрегація не обмежиться одним вампіром чи відьмою.
«Цікаво, а чи багато створінь із минулого Метью згодиться відгукнутися на заклик Конгрегації?» — подумала я, насилу підводячись, щоб сісти.
— Ти тепер така досвідчена у військовій справі, що починаєш розуміти їхню стратегію, моя левице? — З рис обличчя Метью неможливо було здогадатися про його почуття, але в голосі прозвучали нотки захвату й поваги.
— Ми довели, що нас не так легко здолати.
— Не так легко? Ти мало не померла, — сказав він, сідаючи біля мене на подушки.
— Ти теж мало не загинув.
— Для того щоб мене врятувати, ти вдалася до магії. Я нюхом це чув — приворотень та сіра амбра.
— Ніяка то не магія. — Мені не хотілося, щоб він дізнався, що я пообіцяла в обмін на його життя.
— Не бреши. — Метью вхопив мене пальцями за підборіддя. — Якщо не хочеш казати, то не кажи. Твої таємниці — то твої таємниці. Але не бреши.
— Якщо я приховую таємниці, то я не одна така в нашій родині. Розкажи мені про Жульєт Дюран.
Метью відпустив моє підборіддя і збентежено ступив кілька кроків до вікна.
— Те, що нас познайомив Герберт, ти вже знаєш. Він викрав її з борделю в Каїрі, неодноразово доводив до межі загибелі, а потім зробив її вампіром і виховав її так, щоб вона могла мені сподобатися. Я й досі не знаю, чи вона була божевільна, коли Герберт надибав її, чи її розум помутився від того, що він із нею скоїв.
— Але навіщо? — спитала я, марно намагаючись приховати свій подив.
— Герберт хотів, щоб вона проповзла, як той хробак, до мого серця, а через мене — до наших родинних справ. Йому завжди хотілося стати членом ордену лицарів Лазаря, але батько щоразу йому відмовляв. А коли Жульєт дізналася б всі тонкощі про братство та іншу корисну інформацію про де Клермонів, вона була б вільна мене убити. Герберт тренував її не лише як мою коханку, а і як мою вбивцю. — Метью сколупнув пальцем шматочок відсохлої фарби на віконній рамі. — Коли я вперше зустрів її, їй краще вдавалося приховувати свою хворобу. І я далеко не відразу помітив її ознаки. Болдвін та Ізабо ніколи їй не довіряли, а Маркус — відверто гидував нею. Але ж я… Герберт добре навчив її. Вона нагадувала мені Луїзу, а емоційна крихкість та вразливість Жульєт начебто пояснювала її хаотичну поведінку.
«Йому завжди подобалися тендітні й вразливі істоти», — колись попередила мене Ізабо. Метью відчував до Жульєт не лише статевий потяг. Він мав до неї глибші почуття.
— То ти й справді кохав її. — Я пригадала химерний поцілунок Жульєт і аж здригнулася.
— Колись. Давно. Здуру, — відповів Метью, немов продовжував почате мною речення. — Потім я спостерігав за нею — з безпечної відстані — і робив так, щоб у неї все було гаразд. Я дбав про неї, бо вона була неспроможна сама дбати про себе. Коли вибухнула Перша світова війна, вона зникла, і мені подумалося, що вона загинула. Я навіть уявити собі не міг, що вона й досі жива.
— І увесь той час, коли ти спостерігав за нею, вона спостерігала за тобою, — зауважила я, пригадавши, як уважні очі Жульєт помічали кожен мій найменший порух. Напевне, вона слідкувала за Метью з не менш прискіпливою увагою.
— Якби я знав, то й за милю її до тебе не підпустив би. — Він вдивився в бліде вранішнє світло. — Але є ще одна річ, яку нам з тобою слід обговорити. Ти мусиш пообіцяти мені, що більше ніколи не скористаєшся своєю магією, щоби врятувати моє життя. Я не маю бажання жити довше, аніж мені на роду написано. Життя та смерть — потужні сили. Колись Ізабо стала їм на заваді від мого імені. Тому ти мусиш більше цього не робити. І не проси ні Міріам, ні когось іще зробити тебе вампіром. — Холодність його тону лякала мене; він перетнув кімнату від вікна до мого ліжка широкими рішучими кроками. — Ніхто — навіть я — не перетворить тебе на того, ким ти не є.
— Тобі теж доведеться дещо пообіцяти мені навзамін.
Він невдоволено примружився.
— Що таке?
— Навіть не проси мене покинути тебе, коли над тобою нависне небезпека, — несамовито відказала я. — Бо я цього ніколи не зроблю.