Метью подумки вирахував, у що йому стане така обіцянка, і як мене при цьому тримати подалі від гріха. А я тим часом вираховувала, які зі своїх іще погано усвідомлених здібностей мені слід опанувати, щоб ненароком не спопелити Метью або не втопитися самій. Я торкнулася його щоки.
— Їдь на полювання з Маркусом. Ми будемо у безпеці — принаймні найближчим часом. — Колір його шкіри і досі не повернувся до норми. Не лише я втратила багато крові.
— Ти не мусиш залишатися сама.
— У мене є тітки, не кажучи вже про Міріам. Вона якось сказала мені в Бодліанській бібліотеці, що має зуби так само гострі, як і твої. І я вірю їй. — Тепер я вже більше знала про вампірські зуби. З власного досвіду.
— Ми повернемося додому з настанням темряви, — неохоче погодився Метью, легенько провівши пальцями по моїй щоці. — Тобі нічого не треба перед моїм від’їздом?
— Я хотіла б поговорити з Ізабо. — Того ранку Сара до мене не приходила, а мені хотілося почути хоч якийсь голос, схожий на материнський.
— Авжеж, — Метью приховав свій подив, полізши до кишені за телефоном. Хтось із наших потурбувався знайти його в кущах. Натиснувши на кнопку екстреного виклику, він зв’язався з маєтком «Сім веж».
— Маман? — тільки й встиг вимовити Метью, враз перерваний емоційним потоком французьких слів. — З нею все гаразд, — нарешті спромігся вставити він заспокійливим голосом. — Діана хоче… вона попрохала мене надати можливість із тобою поговорити.
На протилежному краю лінії запала тиша, а потім почулося одне-єдине уривисте слово.
— Oui.
Метью подав мені телефон.
— Ізабо? — перепитала я надтріснутим голосом, і мої очі несподівано наповнилися слізьми.
— Я тебе чую, Діано, — прозвучав мелодійний, як і зазвичай, голос Ізабо.
— Він мало не загинув.
— Тобі слід було послухати його і забиратися від Жульєт якомога далі, — суворо зауважила мати Метью, а потім додала вже приязним тоном. — Але я рада, що ти його не послухалася.
І тут я розплакалася. Метью ніжно погладив мене по голові й заправив за вухо непокірне пасмо. А потім вийшов, даючи мені змогу поговорити з Ізабо сам на сам.
І я розповіла їй про своє горе, зізналася про свою неспроможність убити Жульєт за першої ж нагоди. Я розповіла їй усе: про вражаючу зовнішність Жульєт, про страх, який паралізував мене, коли Метью почав пити мою кров, про те, що відчувала я, коли помирала, а потім раптом повернулася до життя. Мати Метью все зрозуміла, як я й передбачала. Єдиний раз вона перервала мене тоді, коли я розповідала про молоду і стару жінок.
— То це богиня врятувала мого сина, — пробурмотіла вона. — Отже, вона має почуття справедливості, а також почуття гумору. Але це надто довга історія для цієї розмови. Коли повернешся до «Семи веж», я тобі розповім.
Її згадка про шато викликала у мене гострий напад туги за домівкою.
— Мені так хочеться там бути! Не думаю, що хтось у Медісоні зможе навчити мене всього, що я маю знати.
— Тоді нам треба знайти іншого вчителя. Гадаю, десь є створіння, яке зможе тобі допомогти.
Ізабо видала низку вказівок стосовно необхідності слухатися Метью, берегти його, берегти себе — і якомога скоріше повертатися до «Семи веж». Я, з незвичною для себе готовністю, погодилася з ними усіма і вимкнула телефон.
Тактовно виждавши кілька секунд, Метью відчинив двері й увійшов до кімнати.
— Дякую, — сказала я, втягнувши носом запах Метью, що линув від телефону, і повертаючи його.
Він похитав головою.
— Забери його собі. Телефонуй Маркусу та Ізабо в будь-який час. Вони — під номерами «два» і «три» швидкісного набору. Тобі потрібен новий телефон, а також годинник. Бо твій старий навіть зарядного пристрою не тримає. — Метью лагідно примостив мене на подушки і поцілував у лоб. — Міріам працює в їдальні, але вона почує найменший звук.
— А Сара й Ем? — спитала я.
— Ждуть не діждуться, щоб тебе побачити, — усміхнувся він.
Після спілкування з тітками я проспала кілька годин, аж поки неспокійна туга за Метью не видряпала мене зі сну своїми пазурами. Ем встала з бабусиного крісла-гойдалки, щоб принести мені склянку води. На її лобі з’явилися глибокі зморшки, яких кілька днів тому не було. А бабуся тим часом сиділа на софі й, утупившись у панелі біля каміна, чекала на наступне послання від будинку.
— А де Сара? — спитала я, змикаючи пальці на склянці з водою. У мене горло й досі було сухе, як пергамент, і вода видалася мені божественним нектаром.
— Вона ненадовго вийшла, — мовила Емілі, і її губи витягнулися в тоненький шнурочок.
— Вона винуватить Метью в усьому що сталося?
Ем стала переді мною навколішки — тепер її очі були напроти моїх.
— До Метью це не має стосунку. Ти дала свою кров вампіру — нещасному умирущому вампіру. — Я хотіла була заперечити, але вона зупинила мене поглядом. — Знаю, знаю, він — не якийсь там пересічний вампір. Але Метью міг тебе вбити. А Сара тепер спустошена. Вона у відчаї, бо ти ніяк не навчишся керувати своїми талантами.
— Сарі не варто перейматися через мене. Ти бачила, що я зробила з Жульєт?
Емілі кивнула.
— Бачила й дещо інше.
Моя бабуся відвела погляд від панелі й поглянула на мене.
— Я побачила голодну пристрасть в очах Метью, коли він живився твоєю кров’ю, — казала Емілі тихо. — А ще я бачила молодицю та стару каргу; вони стояли потойбіч вогню.
— А Сара їх теж бачила? — прошепотіла я, сподіваючись, що Міріам не почує мене.
Ем похитала головою.
— Ні, не бачила. А Метью знає?
— Ні. — Я відкинула з лоба волосся, відчувши величезне полегшення — Сара знала не про все, що трапилося тієї ночі.
— І що ж ти пообіцяла тій богині в обмін на його життя, Діано?
— Усе, що вона захоче.
— Ой, люба моя. — На обличчі Ем з’явився розпачливий вираз. — Тобі не слід було цього робити. Бо не можна вгадати, коли вона змусить тебе виконувати свою обіцянку і що вона вимагатиме навзамін.
Моя бабуся вже пересіла в крісло-гойдалку і не на жарт у ньому розгойдалася. Ем боязко поглянула на це шалене гойдання — якби бабця з крісла не випала.
— Я мусила, Ем, бо не мала вибору. Богиня навіть не здивувалася. Якимось чином моє рішення здалося їй неминучим — і правильним.
— А ти бачила ту молодицю й бабцю раніше?
Я кивнула.
— Молода приходила до мене уві сні. Інколи мені здавалося, що я — всередині неї, що це я їду на коні та полюю. А стара жінка якось зустріла мене біля сімейної кімнати.
— Ти потрапила в скрутне становище, Діано, на саме його дно, — завовтузилася моя бабуся. — Сподіваюся, ти добре вмієш плавати.
— Ти не мусиш легковажити богинею і викликати її, коли тобі заманеться, — застерегла мене Емілі. — Бо вона — представниця потужних сил, які ти ще не усвідомила і не зрозуміла.
— А я її й не викликала. Вони самі з’явилися, коли я вирішила дати Метью свою кров. І вони мені охоче допомогли.
— Може, тобі не варто було давати йому свою кров? — зауважила моя бабця, розгойдуючись у кріслі так, що долівка жалісно скрипіла. — Ти про це думала?
— Ти знайома з Метью кілька тижнів. Однак ти виконуєш його накази, ти готова віддати за нього своє життя. Тепер ти розумієш, чому Сара така стурбована? Бо тієї Діани, яку ми знали стільки років, уже немає.
— Я кохаю його, а він кохає мене, — вперто заявила я. Я не сказала ні слова про численні таємниці Метью — лицарів Лазаря, Жульєт, навіть Маркуса. Промовчала я і про його схильність до нестримної люті та бажання контролювати всіх і все довкола себе.
Та Ем прочитала мої думки. І похитала головою.
— Ти не можеш цього ігнорувати, Діано. Ти вже намагалася вчинити так зі своєю магією, але вона таки тебе знайшла. Ті риси вдачі Метью, що тобі не подобаються і які ти не розумієш, теж наздоженуть і знайдуть тебе. Ти не зможеш увесь час ховатися. Особливо тепер.
— Що ти хочеш сказати?
— Багато створінь виявляють інтерес до цього манускрипту, а також до тебе й до Метью. Я їх фізично відчуваю, відчуваю, як вони тиснуть на будинок Бішопів, тиснуть на тебе. Я не знаю, на чиєму вони боці в цій боротьбі, але маю таке передчуття, що ми невдовзі дізнаємося.