— Нічого не обіцяй мені, — сказала вона напруженим голосом. — Ти будеш обережним хоча б заради неї, якщо не заради себе.
— А тепер у нас лишився один клопіт: власне подорож у часі, — сказав Метью вже діловим тоном. — Діані знадобляться три предмети з конкретного часу і місця, щоб мати змогу безпечно подорожувати.
Сара кивнула.
— А я можу вважатися таким «предметом»? — поцікавився Метью.
— Маєш серце? Маєш пульс? Авжеж, ти не «предмет»! — Це було найпозитивніше твердження про вампірів, яке коли-небудь робила Сара.
— Якщо вам потрібні якісь старі речі за дороговкази, можете вибирати з оцих. — Маркус зняв із шиї тоненький шкіряний шнурок і підняв його над головою. На шворці, наче на гірлянді, висіли химерні прикраси — зуб, монета, якийсь уламок, що поблискував золотисто-чорним відтінком, і погнутий срібний свисток. Він кинув шнурок Метью.
— Чи ти, бува, не витягнув ось це у жертви жовтої лихоманки? — поцікавився Метью, мацаючи зуб.
— Так, в Новому Орлеані, — підтвердив Маркус. — Під час епідемії тисяча вісімсот дев’ятнадцятого року.
— Про Новий Орлеан і мови бути не може, — різко відказав Метью.
— Та отож, — підтвердив Маркус, зиркнувши крадькома на мене, а потім знову зосередив увагу на батькові. — А як щодо Парижа? Там можна буде зустрітися з Фанні. У неї має бути друга сережка.
Метью торкнувся пальцями маленького червоного камінчика в золотій філіграні.
— Ми з Філіпом забрали тебе з Парижа — і від Фанні. Тоді був Терор, пам’ятаєш? Тогочасний Париж — не місце для Діани.
— Так, ви удвох нервували через дрібниці й метушилися довкола мене, наче дві старі бабці. Мені вже випало пережити одну революцію. До того ж, якщо ти хочеш знайти безпечне місце в минулому, тобі доведеться докласти достобіса зусиль, татку, бо це не так просто, — пробурчав Маркус. Раптом його обличчя осяяла здогадка. — А може, Філадельфія?
— Я не був з тобою ані в Філадельфії, ані в Каліфорнії, — проторохтів Метью, перш ніж його син встиг розтулити рота. — Тож краще ми вирушимо в той час і в те місце, які мені добре відомі.
— Навіть якщо ти добре знатимеш, куди нам треба потрапити, я не впевнена, що зможу це зробити, — озвалася я, знову відчувши небажання займатися магією.
— А я гадаю, що зможеш, — різко заперечила Сара, — бо ти все своє життя цим займалася. І коли була ще дитинчам, і маленькою дівчинкою, коли гралася зі Стівеном у хованки, і підлітком. Пам’ятаєш, як часто ми витягували тебе із лісу і швиденько відмивали та відчищали, щоб ти в школу не запізнилася? Як ти гадаєш, чим ти тоді займалася, як не магією?
— Ну, не в часі ж я подорожувала! Сто відсотків — ні! — відказала я, не кривлячи душею. — Я й досі не розумію, як це у мене виходило: куди дівається тіло, коли я потрапляю в інше місце?
— Хтозна. Але не хвилюйся. Це з кожним бувало. Скажімо, ти їдеш на роботу і не пам’ятаєш, як ти туди дісталася. Або промине день, а ти хоч убий не можеш пригадати, чим ти впродовж нього займалася. Кожного разу, коли тобі про таке розповідають, можна не сумніватися, що перед тобою — мандрівник у часі, — пояснила Сара. Вона говорила про подорожування в часі навдивовижу буденно.
Метью відчув мої побоювання і взяв мене за руку.
— Ейнштейн якось сказав: усі фізики усвідомлюють, що відмінність між минулим, теперішнім та майбутнім — це «ілюзія, за яку вперто тримаються люди». Він не лише вірив у чудеса та дива, він вірив і в гнучкість та еластичність часу.
У двері обережно постукали.
— Щось я не почула, як під’їхало авто, — підозріло мовила Міріам, підводячись із кушетки.
— Та то, мабуть, Семі — він збирає гроші на передплату газет, — припустила Ем, підводячись із крісла.
Ми тихо чекали, поки вона йшла до парадних дверей і мостини під її ногами скрипіли, немов на знак протесту. По тому, як Маркус та Метью поклали руки на стіл і напружилися, я зрозуміла — будь-якої миті вони готові зірватися з місця.
У їдальню залетів порив холодного вітру.
— Слухаю вас, — ошелешено мовила Ем. За якусь секунду Маркус та Метью стояли біля неї. До них швидко приєдналася Табіта, твердо вирішивши підтримати ватажка зграї в його важливій справі.
— Ні, це не хлопчик-газетяр, — сказала Сара, поглянувши на порожнє крісло біля мене, хоча могла цього й не говорити, бо Метью там уже й слід прохолов.
— Ви Діана Бішоп? — спитав низький чоловічий голос зі знайомим іноземним акцентом, злегка розтягуючи ненаголошені голосні.
— Ні, я її тітка, — відповіла Ем.
— Може, вам чимось допомогти? — холодно, але ввічливо спитав Метью.
— Мене звуть Натаніель Вільсон, а це моя дружина, Софі. Нам сказали, що тут можна знайти Діану Бішоп.
— Хто це вам сказав? — тихо спитав Метью.
— Його мати — Агата, — сказала я, підводячись, і рушила до дверей.
Його голос нагадав мені ту жінку-демона, дизайнера з Австралії з навдивовижу гарними карими очима. Я розмовляла з нею в кафе, коли відвідувала Бодліанську бібліотеку.
Міріам спробувала заступити мені шлях, та побачивши вираз мого обличчя, швидко відійшла убік. Але спекатися Маркуса було не так просто. Він схопив мене за руку і потягнув до сходів.
Натаніелів погляд легеньким поштовхом торкнувся мого обличчя. Йому було двадцять із гаком, він мав світле волосся та шоколадні очі, а також материн великий рот і витончені риси обличчя. Агата була невеличка і акуратна, а Натаніель був майже як Метью заввишки і мав широкі плечі та вузькі стегна пловця. Через плече в нього був перекинутий величезний рюкзак.
— Ви Діана Бішоп? — спитав він.
З-за спини Натаніеля з’явилося жіноче обличчя — миловидне й кругле, з розумними карими очима та ямочкою на підборідді. Цій жінці теж було двадцять із гаком, і м’який та ледве чутний тиск її погляду свідчив про те, що вона теж демон.
Коли вона мене роздивлялася, їй через плече впала довга каштанова коса.
— Це вона, — сказала молода жінка з акцентом, що видавав у ній уродженку Півдня. — У моїх снах вона мала такий самий вигляд.
— Усе нормально, Метью, — сказала я, бо ці два демони становили небезпеку не більшу, ніж Марта й Ізабо.
— То ви і є той самий вампір, — мовив Натаніель, скинувши погляд на Метью. — Моя мати попереджала мене про вас.
— Вам слід було дослухатися до її попередження, — мовив Метью стиха, але в тій пораді чулася загроза.
Однак це, здавалося, не справило на Натаніеля належного враження.
— Вона сказала мені, що ви навряд чи зрадієте, побачивши сина члена Конгрегації. Але я прийшов сюди не від її імені. Я тут через Софі. — Він витягнув свою дружину з-за спини і захисним жестом підгріб собі під руку. Вона здригнулася від холоду і сильніше притиснулася до нього. Вони були вдягнені не до нью-йоркської осені. Натаніель мав на собі стару фермерську куртку, а на Софі не було нічого теплішого за водолазку та в’язаний вручну довгий джемпер до колін.
— Вони обидва — демони? — спитав мене Метью.
— Так, — відповіла я, хоча щось змусило мене на мить завагатися.
— А ви — теж вампір? — спитав Натаніель Маркуса.
Той вишкірився вовчою посмішкою.
— Вгадали.
Софі й досі торкалася мене своїм типово демонським поглядом, хоча я відчувала легенький свербіж на своїй шкірі. Мимоволі вона поклала руку собі на живіт, немов захищаючи його.
— Ви вагітна! — скрикнула я.
Маркус так здивувався, що ослабив хватку на моїй руці, і я рушила до гостей. Метью різко схопив мене, коли я проходила повз нього. Будинок, збуджений появою двох гостей та несподіваним вивертом Метью, виказав своє невдоволення, гучно гепнувши дверима гостьової кімнати.
— Те, що ви відчуваєте, це через мене, — сказала Софі, ще сильніше пригортаючись до свого чоловіка. — Мої предки були відьмацького роду, а я вийшла не такою, як вони.
До залу ввійшла Сара і картинно здійняла руки догори.
— Ну от. Я ж казала, що невдовзі в Медісоні з’являться демони. Утім, будинок знає свою роботу краще за нас. Коли вже прийшли, то заходьте, бо надворі холодно.
Демони увійшли, і будинок застогнав так, наче ми йому страх як осточортіли своїми витівками.