— Це мені, — спокійно відповів Метью, забираючи у сина коробку.
— Моя дружина — вагітна! — гнівно скрикнув Натаніель, грюкнувши кришкою свого переносного комп’ютера. — Як ви можете приносити це в будинок?
— Це вакцини для Діани, — відповів Метью, ледь стримуючи роздратування.
Я відклала журнал убік.
— Яка ще вакцина?
— Ти не можеш вирушати до минулого, максимально не захистившись від хвороб. Ходімо до комірчини, — сказав Метью, подаючи мені руку.
— Спочатку скажи, що в тій коробці.
— Бустер-ін’єкції вакцин від стовбняка, тифу, поліомієліту, дифтерії — а також деякі вакцини, які ти, напевне, ще не отримувала, наприклад — одноразова вакцина від сказу, найостанніші протигрипозні вакцини та щеплення від холери. — Він замовк, і досі тримаючи простягнуту руку. — Там є також вакцина від віспи.
— Від віспи? — Щеплення від віспи припинили робити школярам іще до мого народження. І це означало, що Софі та Натаніель теж не були імунізовані.
Метью нахилився і поставив мене на ноги.
— Ходімо, треба починати, — мовив він беззаперечним голосом.
— Ти не штрикатимеш мене сьогодні голками.
— Краще штрикати голками сьогодні, аніж мати завтра стовбняк чи віспу, — відказав він.
— Хвилиночку. — Натаніелів голос прозвучав у кімнаті як хльосткий удар батога. — Вакцина від віспи зробить вас заразною. А як же Софі та дитина?
— Поясни йому, Маркусе, — наказав сину Метью, відступаючи вбік, щоб пропустити мене.
— У строгому сенсі слова вона не буде заразна на віспу, — пояснив Маркус, намагаючись надати своєму голосу заспокійливого тону. — Це інший штам цієї хвороби. Софі буде в нормі, якщо вона не торкатиметься Діани, або предметів, із якими вона контактуватиме.
Софі всміхнулася Маркусу.
— Гаразд, я зможу це зробити.
— Ти завжди робиш те, що він тобі каже? — з огидою спитав Натаніель у Маркуса, встаючи з кушетки. Він поглянув на дружину. — Софі, ми їдемо.
— Облиш, Натаніелю, — осадила його Софі. — Ти засмутиш будинок, а може, і дитинку, якщо говоритимеш про від’їзд. Нікуди ми не їдемо.
Натаніель люто зиркнув на Метью і сів.
— Маркус слухає мене не більше, аніж ти слухаєш свою дружину, — зауважив Метью.
Коли ми зайшли до комірчини, Метью сказав мені зняти футболку та водолазку і почав протирати мою ліву руку змоченою в спирті ваткою. Двері скрипнули і відчинилися.
То була Сара. За сваркою Метью з Натаніелем вона спостерігала мовчки, не зводячи очей із коробки.
Метью вже розрізав захисну плівку, у яку був загорнутий контейнер із пінопласту. Всередині виявилися сім маленьких флаконів, мішечок із пігулками, щось схоже на коробочку з сіллю та роздвоєний металічний інструмент, якого я раніше не бачила. Метью вже увійшов у стан безпристрасного лікаря, якого мені доводилося спостерігати в оксфордській лабораторії і який не залишав місця для приязної розмови чи чуйного обходження. Тому Сара з’явилася вчасно — для моральної підтримки.
— Я знайшла для тебе кілька білих сорочок, — сказала вона, відразу ж відволікши мене від дій Метью. — Їх легко прати і відбілювати. А ще я знайшла білі рушники. Залиш свою білизну нагорі, і я займуся нею.
— Дякую тобі, Саро. Одним фактором інфекційної небезпеки менше — уже добре. — Метью взяв один із флаконів. — Почнемо з бустер-вакцини проти стовбняка.
Кожного разу, коли він заганяв мені в передпліччя голку, я морщилася. Під час третього уколу на моєму лобі з’явився піт, і серце загупало, як скажене.
— Саро, — сказала я їй слабким голосом, — будь ласка, не стій у мене за спиною.
— Вибач, — відповіла вона і стала позаду Метью. — Я принесу тобі води. — Вона подала мені склянку холоднючої води, і я вдячно взяла її, намагаючись зосередитися на тому, щоб міцно тримати її, а не на наступному флаконі, що його відкривав Метью.
Іще одна голка увійшла в мою шкіру, і я аж підстрибнула.
— Це останній укол, — заспокоїв мене Метью, розкрив коробочку, у якій були схожі на сіль кристали, і обережно висипав її вміст у пляшку з рідиною. Енергійно струснувши її, він подав пляшку мені. — Це вакцина від холери. Її приймають орально. Залишається щеплення від віспи і пігулки, які ти прийматимеш після вечері впродовж наступних кількох днів.
Я швидко випила вміст пляшки, та мало не виблювала — рідина була густа й огидна на смак.
Метью розкрив герметичну торбинку з роздвоєним інокулятором віспи.
— Знаєш, що Томас Джефферсон написав Едварду Дженнеру про цю вакцину? — спитав він гіпнотичним голосом. — Джефферсон заявив, що вона — найкорисніше відкриття в царині медицини. — Я відчула на правій руці холодний дотик спирту, а потім легкий укол — то зубці інокулятора пронизали мою шкіру. — Цей президент відмахнувся від відкриття Гарві стосовно циркуляції крові як від «красивого додатку» до медичних знань. — Метью почав робити кругові рухи, поширюючи живий вірус під моєю шкірою.
Його тактика відволікання моєї уваги давала результати. Я надто зосередилася на його історії, щоб звертати увагу на свою руку.
— Але Джефферсон хвалив Дженнера за те, що завдяки його щепленням віспа набувала статусу хвороби, про яку невдовзі знатимуть лише історики. Він врятував людство від одного з його найзапекліших смертельних ворогів. — Метью викинув порожній флакон та інокулятор до герметичного контейнера для біологічно небезпечних матеріалів. — Готово.
— А ти знав Джефферсона? — спитала я, вже фантазуючи про подорож у часі до Вірджинії вісімнадцятого сторіччя.
— Я краще знав Вашингтона. Він був воїном — чоловіком, за якого говорили його справи. А Джефферсон був великим балакуном. Але не так просто було роздивитися його сутність за потужним інтелектом. До речі, я не ризикнув би з’явитися в його домі з такою вченою дамою, як ти.
Я потягнулася за водолазкою, але Метью зупинив мою руку і обережно замотав водонепроникним бинтом місце, у яке було зроблене щеплення.
— Це живий вірус, тому треба, щоб рука була закритою. Софі й Натаніелю не можна торкатися її, а також усього того, що входило з рукою в контакт. — Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки гарячою водою.
— Як довго не можна торкатися?
— Спочатку на місці уколу утвориться нарив, потім він вкриється кіркою. Ніхто не має торкатися його, аж поки він заживе.
Я обережно, щоб не змістити бинта, натягла через голову водолазку.
— А тепер нам треба переконатися, чи зможе Діана під час Геловіну перенести тебе — і себе — до якогось віддаленого у часі місця. Може, вона й подорожувала в часі ще змалечку, але це таки нелегко, — занепокоїлася Сара.
На порозі з’явилася Ем. Ми посунулися, даючи їй місце за столом.
— Та я й недавно подорожувала в часі, — зізналася я.
— Коли? — спитав Метью, на мить відволікаючись від прибирання того, що лишилося після щеплень.
— Спочатку на під’їзній алеї, коли ти розмовляв з Ізабо. А потім того дня, коли Сара намагалася навчити мене запалювати свічку, а я вийшла з комірчини до саду. І кожного разу тільки-но я піднімала ногу, думала, куди мені треба йти, а опускала її вже там, де хотіла бути.
— Що ж, це справді схоже на подорож у часі, — повільно мовила Сара. — Ясна річ, ти не подорожувала далеко і нічого з собою не брала. — Вона зміряла поглядом Метью, і на її лиці з’явився сумнів.
У двері постукали.
— Можна увійти? — спитала Софі з протилежного боку дверей.
— Можна, Метью? — спитала Емілі.
— Якщо вона не торкатиметься Діани, то можна.
Ем відчинила двері, й на порозі з’явилася Софі, заспокійливо погладжуючи свій живіт.
— Усе буде нормально, — запевнила Емілі спокійним і безтурботним голосом. — Якщо Метью має речовий зв’язок із місцем, до якого ви подорожуєте, він не обтяжуватиме Діану, а навпаки — допомагатиме їй.
З-за Софі визирнула Міріам.
— Що тут цікавого? — спитала вона.
— Ми обговорюємо подорожі в часі, — відповіла я.
— А як ти тренуватимешся? — поцікавилася Міріам, обходячи Софі. Коли ж та рипнулася було слідком за нею, вона рішуче і досить безцеремонно відіпхнула її назад до дверей.