У притихлому будинку відчувався слабкий запах гострого перцю, а надворі стояла ніч.
— Ти можеш сказати мені, хто тут є?
Метью заплющив очі й поворушив ніздрями. А потім радісно посміхнувся і полегшено зітхнув.
— Тільки ми з тобою, і Сара з Емілі. І нікого з дітей.
Я захихотіла і пригорнула його до себе.
— Якщо в цьому будинку додасться мешканців, він просто лусне. — Метью занурив голову у волосся біля моєї шиї, а потім відсахнувся.
— На тобі й досі ота пов’язка. Це означає, що коли помандруємо у минуле, ми не перестанемо бути тими, хто ми є у сьогоденні, й не забудемо про те, що трапилося з нами тут. — Його холодні руки заповзли мені під водолазку. — Зважаючи на твої нововідкриті таланти мандрівниці у часі, настільки точно можеш ти відміряти плин часу?
З насолодою побайдикувавши в минулому, ми повернулися в сьогодення саме вчасно — Емілі закінчила готувати салат.
— Бачу, подорож у часі пішла тобі на користь, Метью, — зауважила Сара, вдивляючись у його відпочиле обличчя. І винагородила його склянкою червоного вина.
— Дякую, Саро. А все тому, що я потрапив до гарних рук. — Він підняв склянку вгору, щоб випити на мою честь.
— Рада чути, — сухо відповіла Сара, звуком голосу нагадавши мою бабусю. І кинула кілька тоненьких шматочків редиски в здоровенну миску з салатом.
— А звідки взялася ця гігантська миска? Щось я раніше її не бачила, — спитала я і встромила носа в миску, щоб приховати свої почервонілі губи.
— Та це будинок розщедрився, — відповіла Емілі, поливаючи салат соусом. — Йому подобається годувати так багато голодних ротів.
Наступного ранку будинок дав нам знати, що він очікує поповнення до нашої компанії.
Сара, Метью і я обговорювали, куди мені податися під час наступної часової подорожі — до Оксфорда чи до «Семи веж», як на порозі раптом з’явилася Емілі з оберемком білизни в руках.
— До нас хтось їде.
Метью відклав газету і підвівся.
— От і добре. Я очікував сьогодні на замовлення.
— Це не доставляння замовлення, а ті, хто збирається приїхати, але ще не прибули. А будинок вже приготувався до їхнього приїзду. — І вона пішла до пральної комори.
— Як, ще одна кімната? І де ж будинок її прилаштував цього разу? — гукнула Сара їй навздогін.
— Поруч із Маркусом, — відлунив голос Емілі із глибин пральної машини.
Ми почали вгадувати, хто ж приїде. Діапазон здогадок простягнувся від Агати Вільсон до подруг Емілі з «Чері Веллі», які полюбляли заявлятися на Геловін без попередження.
Ближче до обіду хтось солідно постукав у двері. За ними виявився маленький чорнявий чоловічок із розумними очима. Ми відразу ж впізнали його з фото, зроблених на вечірках знаменитостей у Лондоні та з телевізійних прес-конференцій. Решта сумнівів випарувалися, коли я відчула на своїх щоках легенькі поштовхи його погляду.
Загадковий гість виявився приятелем Метью — Гемішем Осборном.
— Ви, напевне, Діана, — сказав він просто і без всяких преамбул, по-шотландськи розтягуючи голосні. Геміш був вдягнений по-діловому: чорний костюм у тонку смужку, що сидів на ньому абсолютно бездоганно, блідо-рожева сорочка з важкими срібними запонками та пурпурова краватка з малесенькими чорними цятками.
— Так, це я. Привіт, Геміше. А Метью чекає на твій приїзд? — спитала я, відступаючи вбік і пропускаючи його.
— Скоріше — ні, — сухо відповів Геміш, залишаючись на ґанку. — А де він?
— Привіт, Геміше. — Метью з’явився так швидко, що я спершу відчула легенький подув вітру, а вже потім почула його кроки. Він простягнув приятелеві руку. — Яка приємна несподіванка!
Геміш втупився у простягнуту руку, а потім перевів погляд на її власника.
— Несподіванка? Що ж, поговоримо про несподіванки. Коли я приєднався до вашої… родинної фірми, ти присягнувся мені, що оце ніколи до мене не прийде. — І він помахав конвертом, на якому й досі трималася зламана чорна печать.
— Присягався. — Метью опустив руку і підозріло поглянув на Геміша.
— Ну гаразд, тоді з обіцянками все з’ясували. Наскільки я зрозумів із цього листа, а також із розмови з твоєю матір’ю, у тебе виникла якась проблема. — Геміш швидко зиркнув на мене, а потім знову поглянув на Метью.
— Так, — відповів Метью, стискаючи губи. — Але ти — дев’ятий лицар. Ти не маєш брати в цьому участь.
— Ти призначив демона дев’ятим лицарем? — спитала Міріам, виходячи з їдальні за Натаніелем.
— А хто це? — спитав Натаніель, струснувши у складених човником долонях квадратики гри «Ерудит» і роздивляючись несподіваного гостя.
— Мене звуть Геміш Осборн. А ви хто? — спитав він, немов звертаючись до несумлінного та впертого працівника. Нам тільки додаткового тестостерону в домі не вистачало!
— О, та я так — ніхто, — легковажно й безтурботно відказав Натаніель, прихилившись до одвірка. І провів поглядом Маркуса, коли той проходив повз нього.
— Геміше, що ти тут робиш? — сконфужено спитав Маркус, а потім помітив конверт. — Ой!
Мої предки вже збиралися в сімейній кімнаті, а будинок злегка ворушився на своєму фундаменті.
— Може, продовжимо розмову всередині? Бачиш, будинок непокоїться, зважаючи на те, що ти — демон, та ще й розлючений.
— Заходь, Геміше, — сказав Метью, намагаючись стягнути його з порога. — Маркус із Сарою ще не прикінчили запаси віскі. Ми принесемо тобі випити і посадимо біля каміна.
Але Геміш залишився там, де й був і продовжив розмову.
— Відвідавши твою матір, яка набагато охочіше відповідала на запитання, аніж це зробив би ти на її місці, я дізнався, що тобі були потрібні декотрі речі з дому. Алену було б абсолютно недоречно вирушати в таку довгу подорож, бо я однаково збирався приїхати сюди і спитати у тебе: що ти, в біса, задумав? — З цими словами він підняв чималеньку шкіряну валізу з велетенським замком, а також ще одну — меншу.
— Дякую тобі, Геміше. — Ці слова прозвучали досить приязно й сердечно, але Метью не приховував невдоволення через те, що Геміш порушив встановлену ним процедуру.
— До речі, про пояснення. До біса добре, що французам начхати на ввіз до їхньої країни англійських національних скарбів. Ти уявляєш, скільки б паперів довелося заповнити, якби я все це вивозив офіційно? І це за умови, що мені взагалі дозволили б це вивозити, а я в тому зовсім не впевнений.
Метью взяв у Геміша шкіряну валізку, схопив свого приятеля за лікоть і майже силоміць затягнув всередину будинку.
— Про це згодом, — похапцем мовив він. — Маркусе, візьми Геміша і відрекомендуй його родині Діани, поки я все це приберу.
— Ой, це ви, — захоплено вигукнула Софі, виходячи з їдальні. Її черевце помітно випиралося під футболкою з емблемою університету Північної Кароліни. — Ви — як Натаніель, а я така легковажна й безладна. Ваше обличчя теж є на одному з моїх глечиків. — Вона радісно поглянула на Геміша, який мав одночасно й ошелешений і вкрай задоволений вигляд.
— Тут іще хтось є? — спитав він, схиливши набік голову і поглянувши на мене одним оком, від чого став схожий на невеличку яснооку пташку.
— О, є — і багато! — радісно відповіла Софі. — Втім, ви не всіх їх побачите.
— Ходімо познайомишся з моїми тітками, — поспішно запропонувала я.
— Вони відьми? — Неможливо було вгадати, що мав на думці Геміш. Його гостре око не пропускало нічого, а обличчя було майже так само безпристрасне, як і в Метью.
— Так, відьми.
Метью зник нагорі з валізкою, а ми з Маркусом відрекомендували Геміша Емі. Вона ніби дратувала його менше, аніж я та Метью, тож тітка почала навколо нього метушитися. Біля дверей до комірчини нас зустріла Сара, яка вийшла подивитися — через що шум.
— От тепер ми маємо правильний конвентикль, — зазначила Софі, прикладаючись до пагорбку зі свіжого печива на кухонному столі. — Всі дев’ятеро: троє відьом, троє демонів і троє вампірів — присутні й пораховані.
— На те схоже, — погодилася Сара, окидаючи поглядом Геміша. А потім зиркнула на Ем, що літала кухнею, немов переполохана бджола. — Емілі, не думаю, що наш гість захоче чаю чи кави. Де наше віскі — в їдальні?