— Ми з Кітом були друзями — добрими друзями — в ті небезпечні часи, коли існувало мало створінь, яким можна було довіряти. Ми з ним чимало начудили, змусивши багатьох здивовано звести брови. Коли ж Софі видобула з кишені цю шахову фігурку, я зрозумів, що наш пункт призначення — Англія.
Однак почуття, яке зафіксували мої пальці в написі, не було дружбою. То була відданість коханця.
— Ти його теж кохав? — тихо спитала я.
— Ні, — коротко відповів Метью. — Я любив Кіта, але не так, як ти думаєш, і не так, як хотілося йому. Якби вирішувати належало Кіту, то все було б інакше. Але не йому було вирішувати, тому ми з ним залишилися друзями, тільки друзями.
— А він знав, ким ти є? — спитала я, притиснувши книгу до грудей, наче безцінний скарб.
— Так. Між нами не було таємниць. До того ж він був демоном, до того ж надзвичайно вразливим і чутливим. Невдовзі ти переконаєшся — від нього нічого не можна приховати.
Навіть моїх скромних знань про Крістофера Марло було достатньо, щоб погодитися — він справді був демоном.
— Отже, ми вирушаємо до Англії, — повільно проказала я. — А до якого конкретного часу?
— Рік тисяча п’ятсот дев’яностий.
— А куди?
— Щороку наша компанія зустрічалася в «Старій хатинці» на католицьке свято Всіх Святих. Мало хто наважувався відмічати його, але так Кіт почувався сміливим відчайдухом, що безстрашно дивиться в обличчя небезпеці. Щоразу він зачитував нам свій остаточний варіант «Фауста», бо не відчуваючи творчого задоволення, постійно його переписував. Ми багато пили, грали в шахи і не спали аж до світанку. — Метью забрав у мене манускрипт і, поклавши його на стіл, взяв мене за руки. — Тебе це влаштовує, mon cœur? Ми не мусимо туди вирушати. Можемо придумати якийсь інший час.
Та було вже надто пізно. Історик в мені вже обмірковував особливості життя в Англії єлизаветинської доби.
— Здається, в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року ще були алхіміки.
— Так, — обережно погодився Метью. — Не надто приємні особи, якщо зважати на перманентне ртутне отруєння та химерні професійні звички. Але найголовнішим є те, що в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року були відьми — могутні відьми, які зможуть навчити тебе користуватися твоєю магією.
— А ти водитимеш мене в театри?
— Та чи зможу я тебе втримати? — здивовано звів брови Метью.
— Мабуть, ні. — Мою уяву вже захопили нові перспективи. — А ми сходимо до Лондонської біржі? Коли там запалять ліхтарі?
— Авжеж. — Він обійняв мене і пригорнув до себе. — І до собору Святого Павла послухати службу, і до монастиря Тайберн подивитися на страту. Ми навіть сходимо до психлікарні Бедлам і поговоримо з працівниками про її пацієнтів. — Його тіло затряслося від ледь стримуваного сміху. — Господи милосердний, Діано, я перенесу тебе в часи, де буває чума, де мало побутових вигод, де немає чаю, хороших зубних лікарів, а ти питаєш, яка на вигляд Лондонська біржа вночі.
Я відсторонилася і з ентузіазмом поглянула на нього.
— А королеву ми зможемо побачити?
— Однозначно не зможемо, — здригнувся Метью і знову притиснув мене до себе. — Одна думка про те, що ти можеш сказати Єлизаветі Тюдор, а вона — тобі, змушує мене тремтіти.
— Ех, ти, боягузе! — сказала я вдруге за цю ніч.
— Ти б так не казала, якби краще її знала. Вона їсть на сніданок своїх придворних. — Метью трохи помовчав. — До того ж тисяча п’ятсот дев’яностого року ми зможемо зайнятися чимось іншим.
— Чим саме? Того року з’явився алхімічній манускрипт, який згодом потрапить у володіння до Еліаса Ешмола. Ми можемо зайнятися його пошуками.
— Тоді він буде ще цілісним, із непорушеною магією. — Я вивільнилася з його обіймів і, відкинувшись на спинку кушетки, розглядала три предмети, що лежали на кавовому столику. — Тепер я по-справжньому відчуваю, що ми здійснимо подорож у минуле.
— Та отож. Сара сказала мені, щоб ми виявили обережність і не брали з собою до минулого жодної сучасної речі. Марта зробила тобі жіночу сорочку, а мені — чоловічу. — Потягнувшись до валізки, Метью дістав звідти дві прості полотняні одежини з довгими рукавами та зав’язками на шиї. — Їй довелося шити їх вручну, хоч часу бракувало. Вони — непоказні, але ми принаймні не злякаємо тих людей, що першими нас побачать.
Він струснув сорочки, і з лляних складок випала маленька торбочка з чорного оксамиту.
Метью нахмурився.
— А це що таке? — спитав він, піднімаючи торбинку. До неї було прикріплено записку. Він розкрив її. — Це від Ізабо. «Це святковий подарунок від твого батька. Мені подумалося, що тобі захочеться подарувати його Діані. Він дещо старомодний, але чудово сидітиме на Діаниній руці».
Торбинка містила перстень, зроблений із трьох з’єднаних золотих кілець. Два зовнішніх кільця були вставлені в елегантні рукавчики, прикрашені емаллю та оздоблені малесенькими дорогоцінними камінчиками, що нагадували вишивку. З кожного рукава випиналася маленька золота рука, виконана бездоганно аж до крихітних кісток, сухожиль та малесеньких нігтиків.
А на внутрішньому кільці був величезний коштовний камінь, схожий на скло. Він був прозорим, не ограненим і мав золоту оправу з мальованим чорним тлом. Жоден ювелір не вставив би скло в такий вишуканий перстень. То був діамант.
— Йому місце в музеї, а не на моєму пальці, — заперечила я, заворожена схожими на справжні золоті рученята, і намагаючись не думати про вагу діаманта, який вони тримали.
— Моя мати колись носила його, не знімаючи, — сказав Метью, затиснувши перстень між вказівним та великим пальцями. — Вона називала його «мій перстень-ручка», бо могла писати на склі кінчиком діаманта. — Його гострий зір помітив на ньому дещо, чого не змогла помітити я. Він вправно крутнув золоті руки — і перстень розпався в його долоні на три частини. На кожному кільці було гравіювання — слова, що перепліталися на пласкій поверхні.
Ми витріщилися на крихітні літери.
— Це поезія, вірші, що їх писали як свідчення глибоких почуттів. На цьому написано: a ma vie de coer entier, — пояснив Метью, торкаючись золотої поверхні вказівним пальцем. — Старофранцузькою це означає «моє серце на все моє життя». А ось це — mon debut et ma fin — з альфою та омегою.
Моя французька була доволі гарною, щоб перекласти: «мій початок і мій кінець».
— А що на внутрішньому кільці? — поцікавилася я.
— Воно має гравіювання з обох боків. — Метью прочитав рядки, перевернувши кільце. — Se souvenir du passe, et qu’il ya un avenir. «Пам’ятай минуле, і тоді матимеш майбутнє».
— Ці рядки саме про нас. — Мені було якось дивно і трохи лячно, що давним-давно вибрані Філіпом для Ізабо вірші так актуально звучали для нас із Метью.
— Вампіри — теж такі собі мандрівники у часі, — сказав Метью, збираючи перстень докупи. Потім узяв мене за ліву руку, відвернувся, побоюючись моєї негативної реакції та спитав: — Ти носитимеш його?
Мені відняло мову, тож я пальцями торкнулася його підборіддя, повернула його лице до себе і просто кивнула. Метью сором’язливо опустив його мені на долоню. Насунувши перстень мені на великий палець до суглоба, він промовив:
— Цим перснем я тебе вінчаю, а своїм тілом удостоюю. — Його голос лунав стиха і трохи тремтів. Потім Метью вдягнув перстень на мій вказівний палець і посунув його до суглоба.
— І всіма своїми статками земними наділяю. — Перстень на мить торкнувся мого середнього пальця, а потім опинився там, де мав бути — на підмізинному пальці лівої руки. — В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. — Він підніс мою руку до рота, а погляд — до моїх очей і, торкнувшись персня холодними губами, притиснув його до моєї шкіри. — Амінь.
— Амінь, — повторила я. — Що ж, тепер ми побралися — і з точки зору вампірів, і з точки зору церкви.
Відчувалося, що перстень важкенький, але Ізабо мала рацію — він справді мені пасував.
— Сподіваюся, що ми побралися і з твоєї точки зору, — не надто впевнено мовив Метью.