Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.
— А як стосовно мене? — спитав Метью, затримавши на мені погляд.
— Кориця, — відповіла я, трохи вагаючись. — І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.
— Так, це гвоздика садова, — підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. — Що ж, зовсім непогано як для відьми.
Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.
Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.
— А як ви вирішили — що саме слід подавати мені на стіл? — І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.
— Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, — пояснила я.
Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.
— Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?
— Не зовсім так, — вибачливо сказала я. — В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.
Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.
— Дякую, — тільки й сказав він. — Уже давно мені ніхто не готував їжі.
— Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.
Очі Метью спалахнули цікавістю.
— До речі, про вино. — Він підвівся, складаючи свою серветку. — Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.
Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.
Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.
— Ось понюхайте, — сказав Метью, подаючи мені склянку. — І висловіть свою думку.
Я нюхнула — і аж охнула.
— Запах карамелі та ягід, — відповіла я, дивуючись — як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.
Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.
— Ану відсьорбніть, — запропонував він.
Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.
— Що це? — спитала я, коли залишковий смак, нарешті, зійшов нанівець.
— Цей напій виготовлений із винограду, зібраного дуже-дуже давно. Того року літо було сонячне й спекотне, і фермери побоювалися, що почнуться дощі й зіпсують врожай. Але суха погода втрималася, і вони встигли сховати врожай у коморах саме перед тим, як погода змінилася.
— Це вино смакує сонцем, — сказала я, і заробила іще одну чарівну посмішку від Метью.
— Під час збирання врожаю над виноградниками яскраво світилася комета. Крізь астрономічний телескоп її можна було спостерігати у всій красі впродовж кількох місяців, а в жовтні вона стала такою яскравою, що при її світлі можна було й читати. Робітники на виноградниках вважали цю комету ознакою того, що зібраний ними врожай отримав Боже благословення.
— То це було тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року? Комета Галлея, еге ж?
Метью похитав головою.
— Ні. То було тисяча вісімсот одинадцятого року.
Я спантеличено витріщилася на майже двохсотлітнє вино у своїй склянці, побоюючись, що воно зараз візьме — і щезне, випарується в мене перед очима.
— Комета Галлея була також у тисяча сімсот п’ятдесят дев’ятому та тисяча вісімсот тридцять п’ятому роках, — додав Метью. У його вустах ця назва прозвучала як «Голлі».
— А де ви його роздобули? У винній крамниці біля залізничного вокзалу таке вино не продається.
— Я придбав його в Антуана-Марі як тільки він сказав мені, що вино цього врожаю буде рідкісним, — відповів Метью з нотками ентузіазму в голосі.
Повернувши пляшку, я поглянула на тильну етикетку: шато Ікем. Навіть я, не надто добре знаючись на винах, чула про це бордоське виноробне господарство.
— І відтоді ця пляшка була у вас, — сказала я. Метью пив шоколад у Парижі у тисяча шістсот п’ятнадцятому році, отримав будівельну ліцензію від короля Генріха VIII тисяча п’ятсот тридцять шостого року, то чому б йому запросто не купити вино в тисяча вісімсот одинадцятому році? А ще отой старовинний флакон зі святою водою висів у нього на шиї з мотузком, що виднівся у нього з-за коміра.
— Метью, — обережно спитала я, боячись розсердити його. — Скажіть чесно — скільки вам років?
Його губи враз витягнулися в прямий шнурочок, але відповідь прозвучала нарочито-невимушено.
— Насправді я старший, аніж мені можна дати, судячи з моєї зовнішності.
— Знаю, — сказала я, не в змозі стримати нетерплячу цікавість.
— А чому вас цікавить мій вік? Яке це має значення?
— Я — історик. І коли хтось розповідає мені, що пам’ятає той час, коли в Парижі вперше з’явився шоколад, або комету, що пролітала над виноградниками Бордо в тисяча вісімсот одинадцятому році, то, цілком природним чином, у мене з’являється запитання: свідком іще яких подій цей чоловік міг бути? Тисяча п’ятсот тридцять шостого року ви були дорослою людиною — я бачила дату спорудження вашого маєтку. Ви були знайомі з Макіавеллі? Чи стали свідком епідемії чуми, яку прозвали Чорна Смерть? Ви вчилися в Паризькому університеті в ті часи, коли там викладав Абеляр?
Вампір мовчав. Шкіра у мене на потилиці потихеньку засвербіла, а волосся — стало сторч.
— Ваш знак пілігрима свідчить, що колись ви побували у Святій землі. Ви були учасником хрестового походу? Бачили комету Галлея, коли вона проходила над Нормандією тисяча шістдесят шостого року?
І знову мовчання.
— Ви були на коронації Карла Великого? Врятувалися після падіння Карфагена? Були серед тих, хто відбив наступ Аттіли на Рим?
Метью підняв угору правий вказівний палець.
— Падіння Карфагена — яке саме? Якого року?
— Вам краще знати!
— Чорти б тебе забрали, Геміше Осборн, — пробурмотів Метью і стиснув пальці в кулак. Вдруге за останні два дні Метью мучився, не знаючи, що сказати. Він витріщився на свічку і повільно провів пальцем крізь полум’я. Його шкіра вкрилася яскраво-червоними пухирями, а потім знову стала бездоганно-білою тієї ж миті, коли він витягнув палець із вогню. Ані тіні болю не з’явилося на його обличчі.
— Наскільки я розумію, я маю тіло людини віком майже тридцять сім років. Я народився приблизного в той час, коли Хлодвіг прийняв християнство. Про це мені розповіли мої батьки, інакше я б і гадки не мав. У ті часи не надто звертали увагу на час народження. Для простоти й точності візьмімо п’ятисотий рік нашої ери — і забудьмо.
На мить звівши на мене очі, він знову зосередив свій погляд на полум’ї свічки.
— Як вампір я народився п’ятсот тридцять сьомого року, і за винятком Аттіли, який жив до мене, ви, в основному, перелічили всі ті злети й падіння, що трапилися впродовж тисячоліття, яке проминуло відтоді й до того року, коли я виклав дату спорудження на своєму будинку у Вудстоці. Ви історик, тож мушу зізнатися, що Макіавеллі зовсім не був таким імпозантним, яким усі його уявляють. Він був одним із флорентійських політиків і до того ж не надто вправним.
У голос вампіра заповзли нотки втоми і нудьги.
Метью Клермону було тисяча п’ятсот років.
— Не треба мені було пхати носа не у свої справи, — мовила я замість вибачення, не знаючи, про що розпитувати далі, й питаючи саму себе: з якого це дива мені здумалося, що я пізнаю вампіра краще, якщо він розповість про ті історичні події, свідком яких йому довелося бути. З пам’яті виринув рядок із Бена Джонсона. Здавалося, цей рядок характеризував Метью краще, аніж, скажімо, його розповідь про коронацію Карла Великого.