Метью заговорив так тихо, що я напружила слух, щоб почути його.
— Відьми та вампіри не повинні мати таких почуттів. Зараз я переживаю емоції, котрі я ніколи… — Метью перервався й замовк.
— Знаю, — тихо сказала я, обережно притискаючись щокою до його волосся. На дотик воно виявилося так само шовковистим, як і на вигляд. — Я теж переживаю ті самі емоції.
До цієї миті руки Метью залишалася там, де й були: одна — на підлокітнику крісла, а друга — у мене на коліні. Та після моїх слів він повільно пересунув їх і міцно обхопив мене за талію. Холод його плоті мов ножем прорізав мою одежу, але я не тільки не здригнулася, а ще й присунулася до нього ближче і поклала руки йому на плечі.
Вочевидь, вампіру було б зручно залишатися у такій позі цілими днями. Але для звичайної відьми це був не найкращий варіант. Коли я потихеньку поворухнулася, Метью сконфужено зиркнув на мене, і його обличчя просвітліло — він все зрозумів.
— Я й забув, — сказав він, підводячись зі своєю звичною елегантною легкістю і відступаючи від мене. Я виставила спочатку одну ногу, а потім — другу, відновлюючи кровообіг у ступнях.
Подавши мені мій келих із вином, Метью повернувся на своє місце. Коли він там вмостився, я спробувала дати йому іншу поживу для роздумів, аніж міркування про те, якою я можу бути на смак.
— А яким було п’яте запитання на конкурсі за стипендію?
Претендентів запрошували здати екзамен, що містив чотири запитання, що поєднували в собі спонукаючу до думки ширину з глибиною воістину диявольської складності. І якщо претенденту вдавалося «пережити» перші чотири питання, то йому ставили знамените «п’яте питання». Насправді це було зовсім не питання, а одне-єдине слово типу «вода» чи «відсутність». Претендент сам вирішував, як відповідати, і лише найталановитіша відповідь забезпечувала йому місце у коледжі Всіх Душ.
Метью нахилився над столом — при цьому примудрившись не спалахнути від свічки — і долив мені в келих вина.
— «Пристрасть», — відповів він, ретельно уникаючи моїх очей.
Що ж, мій план із відвернення уваги Метью не вдався. Доведеться його швиденько облишити.
— Пристрасть? І що ж ти написав?
— Наскільки я можу судити, існують лише дві емоції, завдяки яким із року в рік тримається наш світ. — Він трохи повагався, а потім продовжив: — Одна з них страх. А друга — пристрасть. Саме це я й написав.
Я подумки відмітила, що любов не фігурувала в його відповіді. То була жорстока картина світу, безперервне перетягування каната між двома рівносильними, але протилежними імпульсами. Однак правди в цій картині було більше, аніж в прилизано-лубочному «світом править любов». Метью раз по раз натякав мені, що його пристрасть, а конкретніше — пристрасне бажання крові — є таким сильним, що наражає на ризик все інше.
Але вампіри — не єдині істоти, котрим доводилося тримати під контролем сильні імпульси. Значна частина того, що кваліфікувалося як магія, насправді було пристрастю, втіленою в практику. Інакше з відьмацьким чаклунством: воно вимагало заклинань та ритуалів. Але ж магія? Бажання, потреба та голод, надто сильні, щоб їх заперечувати і відкидати, можуть обернутися на конкретні справи, якщо вони спадуть на думку відьмі.
І якщо Метью збирався поділитися зі мною своїми секретами, то було б несправедливо приховувати від нього мої.
— Магія — це здійснене бажання. Саме так я й зняла з полиці примірник «Нотаток та загадок» у той вечір, коли ми познайомилися, — повільно мовила я. — Якщо відьма зосереджується на чомусь, що їй потрібно, а потім уявляє собі, як це трапиться, то вона й справді змусить це трапитися. Саме через це я й маю бути дуже обережною стосовно моєї роботи. — Я відсьорбнула вина, притримуючи келих тремтячою рукою.
— Ось ти кажеш, що більшість часу намагаєшся переконати себе не хотіти того чи іншого — зовсім як я. Здебільшого, з тих самих причин.
Я відчула, як погляд Метью сніжинками розсипався у мене по щоках.
— Якщо ти маєш на увазі страх того, що коли я почну, то вже не зможу зупинитися — то це справді так. Я не хочу пригадувати ті періоди мого життя, коли я все брав силою, а не заслуговував по справедливості.
— То тепер ти все заслуговуєш двічі. Перший раз тим, що не береш силоміць, а другий — коли заробляєш тривалими зусиллями та працею.
Метью гірко всміхнувся.
— Переваги приналежності до потойбічних істот не такі вже й вагомі, якщо вдуматися, еге ж?
Метью запропонував переміститися до каміна без вогню. Я зручно вмостилася на софі, і він приніс мені бісквітів із горіхами, поставив їх на столик поруч. І знову щез на кухні. Метью повернувся з невеличкою тацею з древньою чорною пляшкою — вже з витягнутим корком — та двома склянками з янтарною рідиною. Одну з них він подав мені.
— Заплющ очі й скажи, який запах ти відчуваєш, — наказав він мені типовим голосом оксфордського викладача. Мої повіки слухняно опустилися.
Вино здалося мені одночасно і старим, і трепетно-живим. Воно пахло квітами, горіхами, цукрованими лимонами та ще чимось із того давно минулого світу, про який я могла дізнаватися — до знайомства з Метью — лише зі своєї уяви або з книжок.
— Воно пахне минулим. Але не мертвим минулим. Бо це вино — воно таке живе!
— А тепер розплющ очі й зроби ковток.
Солодка, яскраво-жовта рідина полилася мені в горло, і щось древнє та потужне влилося в потік моєї крові. «Напевне, так смакує кров вампіра», — подумала я, але не стала озвучувати цю думку.
— Може, ти сам мені скажеш, що це таке? — спитала я Метью, насолоджуючись присмаками, що залишило це чудове вино в моєму роті.
— Мальвазія, — відповів він із веселою усмішкою. — Дуже-дуже стара мальвазія.
— А скільки ж їй років? — підозріло спитала я. — Стільки ж, скільки й тобі?
Метью розсміявся.
— Ні. Тобі не захочеться пити щось так само старе, як і я. Це вино тисяча сімсот дев’яносто п’ятого року, з урожаю, зібраного на острові Мадейра. Колись воно було дуже популярним, але зараз про нього майже ніхто не згадує.
— От і добре, — пожадливо кинула я. — Тим більше мені дістанеться.
Метью розсміявся і невимушено примостився в одному зі своїх морісівських крісел.
Ми поговорили про те, чим він займався в коледжі Всіх Душ, про Геміша — як виявилося, він теж виборов місцеву стипендію — та про їхні походеньки в Оксфорді. Я сміялася з його оповідок про те, як він спочатку обідав у їдальні, а потім прожогом мчав до свого маєтку у Вудстоці, щоб виполоскати з рота присмак пересмаженого біфштекса.
— У тебе стомлений вигляд, — сказав він, підводячись після ще одного келиха мальвазії та ще однієї години розмов.
— Я й справді втомилася. — Та попри втому я ще хотіла про дещо сказати йому, перш ніж він відведе мене додому. Я повільно поставила келих на стіл і сказала: — Я прийняла рішення, Метью. У понеділок я знову замовлю манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят два».
Від несподіванки вампір як стояв, так і сів.
— Не знаю, як першого разу мені вдалося зламати закляття, але я спробую зробити це знову. Нокс не надто сподівається, що у мене це вийде вдруге. — Я презирливо скривила губи. — Хто б казав?! Він навіть один раз не зміг зламати те закляття. Можливо, тобі вдасться розібрати слова магічного палімпсеста під ілюстраціями.
— Як це так — ти не знала, яким чином тобі вдалося зламати закляття? — сконфужено наморщив лоба Метью. — Якими словами ти користувалася? Які сили кликала собі на допомогу?
— Я зламала те закляття, сама того не підозрюючи, — пояснила я.
— Господи, Діано! — вигукнув Метью, скочивши на ноги. — А Нокс знає, що ти не вдавалася до чаклунства?
— Якщо й знає, то це не я йому сказала. До того ж яке це має значення? — знизала я плечима.
— Це має значення, бо якщо ти не зламала заклинання, то це означає, що ти підпала під його вимоги. Тепер створіння чекають на те чи інше антизакляття, яким ти скористаєшся, щоб — якщо вийде — скопіювати його, а потім самим заволодіти манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два». Коли твої колеги-відьми дізнаються, що закляття знялося саме по собі, то вони не будуть такими терплячими та добре вихованими.