Ізабо поволі розкручувала свою розповідь, і здавалося, що у двадцять першому столітті вона перебувала лише невеличкою частиною своєї свідомості.
— Метью народився в селі. Він завжди був такою здібною, такою допитливою дитиною! Він свого батька до сказу доводив — ходив разом із ним до шато, а там то інструмент без дозволу візьме, то палицю, то камінь. У ті часи діти рано навчалися ремесла своїх батьків, але Метью взагалі був унікум. Його здібності розвинулися дуже рано. І щойно він зміг твердо тримати в руках сокиру і не поранитися нею, його поставили до роботи.
Я уявила восьмирічного Метью з жилавими ногами та сіро-зеленими очима, що бігає довколишніми пагорбами й лісами.
— Так, — мовила Ізабо, погоджуючись із моїми невисловленими думками. — Він і справді був прекрасною дитиною. І прекрасним юнаком. Для тих часів він був навдивовижу високий, хоча став іще вищим, коли перетворився на вампіра. І мав оригінальне почуття гумору, любив попустувати. Завжди вигадував, наче сталося щось не те, або казав, що йому не дали вказівок стосовно балок перекриття чи фундаменту. І Філіп завжди вірив байкам, які розповідав йому Метью, — розповідала Ізабо поблажливим тоном. — Перший батько Метью помер, коли хлопцю було кільканадцять років, а мати його померла на декілька років раніше. Він залишився сам-один, і ми потурбувалися про те, щоби знайти йому жінку, аби він міг осісти і завести сім’ю. Якось він познайомився з Бланкою. — Ізабо трохи помовчала, спокійно і без злоби вдивляючись у глибочінь часу. — Не може ж такий показний хлопець довго бути без дівчат.
То було твердження, а не запитання. Марта лиховісно блиснула поглядом на Ізабо, але промовчала.
— Звісно, що ні, — тихо відповіла я, і мені стало важко на серці.
— Бланка була новенькою в селі; вона працювала служницею у одного з каменярів, яких Філіп привіз із Равени для спорудження першої церкви. Як свідчило її ім’я, вона була блідою, мала очі, як весняне небо, і волосся, наче виткане з золотих ниток.
Прекрасна жінка з блідою шкірою з’явилася у моєму видінні, коли я ходила за комп’ютером Метью. Вона чудово підходила під описання Бланки, яке щойно дала Ізабо.
— Вона мала милу посмішку, чи не так? — пошепки спитала я.
Ізабо здивовано витріщилася на мене.
— Так, а звідки ти знаєш?
— Та знаю. Я побачила її, коли панцир у кабінеті Метью спіймав відблиск вогню.
Марта сказала щось попереджувальне, але Ізабо продовжила свою розповідь.
— Інколи Бланка здавалася мені такою тендітною, наче вона бідолашна ось-ось переломиться навпіл, витягаючи з колодязя воду чи рвучи на городі овочі. Гадаю, саме її тендітна краса і привабила мого Метью. Йому завжди подобалися крихкі й тендітні створіння. — Очі Ізабо швидко ковзнули по моїх далеко не тендітних формах. — Коли вони побралися, Метью було двадцять п’ять і він уже був у змозі прогодувати сім’ю. Бланка ж мала лише дев’ятнадцять. Ясна річ, вони були прекрасною парою. Між смаглявістю Метью та блідістю прекрасної Бланки був такий контраст! Вони дуже кохали одне одного, і їхній шлюб видався щасливим. Але їм не судилося мати дітей. У Бланки траплявся викидень за викиднем. Не можу уявити собі, як вони терпіли це, коли твої діти один за одним помирають, іще навіть не ковтнувши повітря. — Не знаю, чи могли вампіри плакати, хоча у видінні, яке прийшло до мене у салоні, я бачила криваву сльозу на щоці у Ізабо. А тепер навіть без сліз вона мала вигляд створіння, що плаче, а на її обличчі застигла маска жалю.
— Нарешті після багатьох років невдалих спроб Бланка завагітніла. Це трапилося п’ятсот тридцять першого року. То був незвичайний рік. На півдні з’явився новий король, і всюди знов почалися битви. На обличчі Метью дедалі частіше з’являвся щасливий вираз, бо він сподівався, що його дитина виживе. І вона вижила. Лукас народився восени, і його хрестили в недобудованій церкві, до спорудження якої долучився і Метью. Бланка мала важкі пологи. Пупорізка сказала, що Бланка більше не зможе народжувати дітей. Втім, Метью було цілком достатньо й Лукаса. А він вдався у свого батька: мав чорні кучері, гостре підборіддя та довгі ноги.
— А що ж сталося з Бланкою та Лукасом? — тихо спитала я. Бо до перетворення Метью на вампіра залишалося шість років. Напевне, щось тоді трапилося, інакше він не дозволив би Ізабо забрати у нього життя і змінити його на нове.
— Метью та Бланка дивилися, як зростав та розквітав їхній син. Метью навчився працювати не лише з деревом, а й з каменем, користувався великим попитом серед можновладців — від наших країв і аж до Парижа. Якось до села прийшла лихоманка. Всі захворіли. Метью видужав. Але Бланка з Лукасом — ні. Це сталося п’ятсот тридцять шостого року. Попередній рік був якийсь химерний, мав дуже мало сонячних днів та надзвичайно холодну зиму. А навесні прийшла хвороба. І забрала з собою Бланку та Лукаса.
— А селянам не здалося дивним те, що ви з Філіпом не захворіли?
— Звісно, що здалося. Але в ті часи можна було вигадати набагато більше пояснень, аніж зараз. Тоді селянам було легше повірити в те, що Господь прогнівався на них, аніж уявити, що поруч із ними жили вампіри, тобто — manjasang.
— Manjasang? — спробувала я перекотити в роті склади так само швидко й вправно, як це зробила Ізабо.
— Це старовинна назва вампірів — «той, хто харчується кров’ю». Дехто запідозрив правду і пошепки розповідав її сусідам у себе біля каміна. Але в ті часи вторгнення остготів було набагато страшнішою проблемою, аніж господар-вампір. Філіп пообіцяв селянам свій захист на випадок, коли загарбники повернуться. До того ж він взяв собі за правило ніколи не харчуватися поблизу домівки, — манірно заявила Ізабо.
— А як Метью пережив смерть Бланки й Лукаса?
— Він сумував. Був невтішний у своєму горі. Кинув їсти. Став схожим на кістяк, і одного дня до нас прийшли мешканці села і попросили нашої допомоги. Я принесла йому поїсти, — з цими словами Ізабо поглянула на Марту і всміхнулася, — змусила його з’їсти те, що принесла, а потім гуляла з ним, аж поки він трохи заспокоївся. Коли ж він не міг заснути, ми йшли з ним до церкви і молилися за душі Бланки й Лукаса. Тоді Метью був дуже набожним. Ми розмовляли з ним про рай та пекло, а він все побивався — куди поділися їхні душі й чи зможе він їх віднайти після своєї смерті.
Восени Метью подавав надію на одужання. Але зима видалася важкою. Люди голодні, знову почалися хвороби. Повсюди носилася смерть. Навіть весна не розвіяла смуток і морок. Філіпа непокоїв стан справ на будівництві церкви, і Метью взявся до роботи ще завзятіше. А на початку другого тижня червня його знайшли на долівці під склепінчастою стелею з поламаними ногами та хребтом.
Я зойкнула, уявивши, як м’яке тіло Метью падає вниз і розбивається об каміння.
— Ясна річ, він не вижив би після такого падіння, — тихо мовила Ізабо. — Він помирав. Дехто з каменярів стверджував, що Метью послизнувся і впав. Інші казали, що він стояв на риштуванні й раптом — раз! — полетів униз. Гадали, що Метью сам стрибнув. Почалися розмови про те, що його не можна ховати біля церкви, бо він самовбивця. Я не могла дозволити йому померти зі страхом у душі, адже він дуже боявся, що йому, можливо, не вдасться уникнути пекла. Метью хотів возз’єднатися з Бланкою та Лукасом, то як же він міг зустріти свою смерть, побоюючись, що більше ніколи їх не побачить?
— Ви вчинили правильно, — сказала я. — Я б теж не змогла відвернутися від нього, хоч який би не був стан його душі. Залишити Метью страждати з розбитим покаліченим тілом — це немислимо. Якби моя кров змогла його врятувати, я б теж без вагань поділилася б нею.
— Ти вважаєш, що я вчинила правильно? — похитала головою Ізабо. — Я ніколи не була в цьому впевнена. Філіп сказав, що я сама вирішила зробити Метью членом нашої родини. До нього своєю кров’ю я вже зробила кількох вампірів, і після нього — також. Але Метью був не такий. Він подобався мені, і я зрозуміла, що то боги дають мені можливість зробити його своєю дитиною. І взяти на себе відповідальність навчити його, яким має бути вампір у цьому світі.