Тоді як наша спальня мала такий вигляд, наче там майже ніхто не бував, із вигляду кабінету Метью можна було виснувати, що цією кімнатою користувалися досить часто. Там виднілися кошики з папером, торбинки та коробки з письмовими перами, глечики з запасом чорнила та кількість воску, достатня для того, щоб з неї виготовити кілька десятків свічок. Отриманої ж кореспонденції, яка чекала на прочитання, було так багато, що від одного її виду мені стало зле. Перед столом із висувними дошками стояло зручне на вигляд крісло з похилою спинкою та вигнутими підлокітниками. За винятком важких ніжок столу з їхніми випуклими різьбленими прикрасами, все інше в кімнаті було простим та практичним.
Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.
— Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, — сказав він мені.
За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» — небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, — як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.
— Ось, тримайте, мілорде, — сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.
— А тістечка у нас є? — спитав Метью у Франсуази.
Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.
— Звісно, у нас є тістечка. Вони — в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, — відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. — Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.
— Піду з тобою, Метью, — визвався Генрі. — Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.
Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців — вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними — сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.
Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.
— Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, — сказав він, прислухаючись до звуків. — А це — Сент-Кетрін-Крі.
— А це дзвони собору Святого Павла? — спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.
— Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, — відповів Метью. — Це — церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. — Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.
Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.
Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи під час відпливу.
— Я обійшов усе місто з Гелоугласом та його ірландськими друзями, — стиха сказав П’єр. — Може, шотландці й знають щось іще про наставника, але вони все одно цього не скажуть, мілорде.
— Про якого наставника? — спитала я, входячи до кімнати. Лише зараз я помітила потайні двері, сховані в дерев’яних панелях.