— Життя у Блекфраєрсі повністю зупиниться, якщо на Вотер-Лейн з’явиться графиня Пемброкська. Значно краще було б відвезти господиню Ройдон до замку Бейнардс. Він неподалік, зразу по той бік міської стіни, — порадив Марлоу, бажаючи будь-що спекатися мене.
— Діані доведеться пішки пройтися містом, — підкреслено зауважив Метью.
Марлоу саркастично пирхнув, відкидаючи його побоювання.
— Зараз — тиждень між Різдвом та Новим Роком. Ніхто не зверне увагу на двох заміжніх жінок, які зустрілися потеревенити та випити чарочку винця.
— Я був би радий туди її відвезти, — визвався Волтер. — Може, Мері захочеться дізнатися більше про мої пригоди у Новому Світі.
— Тобі доведеться іншим разом умовляти графиню вкласти гроші у Вірджинію. Якщо Діана туди поїде, то я поїду разом із нею, — відказав Метью, грізно блиснувши очима. — Цікаво, а чи не має Мері якоїсь знайомої відьми?
— Вона жінка, еге ж? Звісно, що у неї є знайомі відьми, — з упевненістю заявив Марлоу.
— Так, може, мені написати їй, Метью? — спитався Генрі.
— Дякую тобі, Холе. — Метью був явно невпевнений у перевагах цього плану. Він подумав і сказав, зітхнувши: — Я вже давно не бачив Мері. Передайте їй, що ми навідаємося до неї завтра.
Моє початкове небажання зустрічатися з Мері Сідней сходило нанівець у міру того, як наближалася наша зустріч. Чим більше я пригадувала і дізнавалася про графиню Пемброкську, тим сильніший захват відчувала.
Франсуаза страшенно нервувала через цей візит і годинами метушилася над моїм вбранням. Вона причепила надзвичайно пишний рюш на високий комір моєї жакетки з чорного оксамиту, яку Марі пошила мені у Франції, і вичистила й випрасувала моє червонувато-коричневе плаття зі смужками чорного оксамиту. Воно добре пасувало до жакетки, утворюючи помірний контраст кольорів. Вдягнувши мене, Франсуаза оголосила мій зовнішній вигляд більш-менш придатним для візиту, хоча, як на неї, він був дещо грубуватим і схожим на німецький.
Намагаючись прискорити наш від’їзд, я похапцем проковтнула тушковану кролятину з вівсянкою. А перед цим Метью цілісінький ранок докучав мені суворим екзаменом із латини, потроху цмулячи з глека вино. На його обличчі застигла саркастична усмішечка.
— Якщо ти хочеш довести мене до сказу, то тобі це вдалося! — відказала я йому після одного особливо прискіпливого й складного питання.
— Refero mihi in latine, quaeso, — сказав мені Метью професорським тоном.
Я швиргонула у нього шматком хліба, а він лише засміявся, ухиляючись.
Генрі Персі увійшов якраз вчасно і встиг упіймати хліб рукою. Нічого не кажучи, він поклав його на стіл, безтурботно посміхнувся і спитав, чи готова я йти.
Із темного закутка біля входу до чоботарні несподівано виринув П’єр і боязко пішов вулицею, міцно тримаючи руку на ефесі свого кинджала. Коли Метью повернув нашу процесію у бік міста, я підняла очі. І побачила перед собою собор Святого Павла.
— Коли поблизу буде ця споруда, я ніколи тут не заблукаю, — промимрила я.
Поки ми повільно наближалися до собору, мої чуття потроху призвичаювалися до хаосу, з якого я вже могла вирізняти окремі звуки, запахи й картини. Десь хліб печуть. Десь палять вугілля. А десь — дрова. Пиво варять. Запах мокрого сміття — результат учорашнього дощу. Мокра шерсть. Я увібрала повні легені повітря і зробила у пам’яті нотатку: кинути розповідати студентам, що коли подорожуєш у часі, то тебе поглинає хвиля смороду. Я пересвідчилася, що це не так, принаймні наприкінці грудня.
Коли ми йшли, чоловіки й жінки відривали свої очі від роботи і з неприхованою цікавістю визирали з вікон, поштиво киваючи головами, коли помічали Метью та Генрі. Ми пройшли повз друкарню, потім — повз заклад, у якому цирульник підстригав якогось чоловіка, а після цього обігнули гамірну майстерню, де стукіт молотків та жар свідчили про те, що там займалися обробкою металу.
У міру того як відчуття дивовижності й незвичності блякло, я змогла зосередити свою увагу на тому, що казали люди, на виразах їхніх облич. Метью вже казав мені, що в нашому районі було повно іноземців, але я все одно здивувалася, бо те, що чулося довкола, нагадало мені про Вавилонську вежу. Я обернулася до нього.
— Якою мовою вони розмовляють? — пошепки спитала я, зиркнувши на пухкеньку жіночку в синьо-зеленій жакетці, отороченій хутром. Я помітила, що та жакетка була за фасоном схожою на мою.
— Та якимось діалектом німецької, — відповів Метью, нагнувши до мене голову, щоб я могла чути його крізь вуличний шум.