— Мері Сідней уникає проблем точнісінько так, як це робила її мати: заплющує очі на всяку неприємну правду. Жінкам із родини Дадлі доводилося це робити.
— Дадлі? — нахмурилася я. То була родина сумнозвісних порушників спокою і скандалістів, абсолютно не схожих на спокійну й чемну Мері.
— Матір’ю леді Пемброк була Мері Дадлі, приятелька її величності та сестра одного з фаворитів королеви — Роберта. — Рот Метью скорчила гримаса. — Вона була талановитою, як і її донька. Мері Дадлі наповнила голову доньки всілякими ідеями так, що там вже не лишилося місця для відомостей про зраду батька і про хибні кроки її брата. Підчепивши від нашої славної правительки віспу, Мері Дадлі ніколи не наважувалася зізнатися самій собі, що і королева, і власний чоловік стали уникати її товариства через спотворене обличчя.
Я приголомшено зупинилася.
— І що ж із нею сталося?
— Вона померла в горі й самотності, як і більшість її попередниць із родини Дадлі. Найбільшим тріумфом її життя стало те, що вона видала заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за сорокарічного графа Пемброкського.
— Мері Сідней стала нареченою в п’ятнадцять років? — Розумна й жвава жінка керувала величезним господарством, виховувала зграю енергійних дітей і заповзято займалася алхімічними експериментами — і все це робилося легко, без видимих зусиль.
І тепер я збагнула, як їй це вдавалося. Леді Пемброк була молодшою за мене на кілька років, але в тридцятирічному віці вже встигла проморочитися з цими обов’язками половину свого життя.
— Так. Але мати забезпечила її всіма інструментами, необхідними для виживання: залізною дисципліною, глибоким почуттям обов’язку, найкращою освітою, яку тільки можна було отримати за гроші, любов’ю до поезії та пристрастю до алхімії.
Я торкнулася свого корсажа і замислилася про життя, яке в мені зростало. Які ж інструменти знадобляться йому, щоб вижити у цьому світі?
Дорогою додому ми говорили про хімію. Метью пояснював, що кристали, які Мері виводила, наче квочка курчат, були окисленою залізною рудою, і що згодом слід перегнати їх у колбі, щоб отримати сірчану кислоту. Та мене завше більше цікавив символізм алхімії, аніж її практичні аспекти, однак день, проведений у лабораторії графині Пемброкської, продемонстрував, наскільки інтригуючим може бути зв’язок між першим та другим.
Невдовзі ми благополучно добралися до «Оленя й Корони», і я сиділа, сьорбаючи гарячий узвар із м’яти та лимонного бальзаму. Виявилося, що в Єлизаветинську епоху чаї вже існували, але винятково трав’яні. Щось розповідаючи про Мері, я раптом помітила, що Метью посміхнувся.
— А що тут смішного?
— Я іще тебе такою не бачив, — відповів він.
— Якою?
— Такою жвавою — повною запитань та розповідей про те, чим ти займалася і про плани, які ти склала з Мері на наступний тиждень.
— Мені приємно знову відчути себе студенткою, — зізналася я. — Спочатку це було важко — не мати відповідей на запитання. За багато років я вже забула, яка це насолода — не мати нічого, окрім запитань.
— А іще ти тут почуваєшся вільною, чого не було в Оксфорді. Пізнання таємниць — то самотнє заняття. — Метью розуміюче поглянув на мене і ніжно погладив мене рукою по щоці.
— Я ніколи не була самотньою.
— Ні, була. Здається, що ти й зараз самотня, — тихо заперечив він.
Не встигла я й рота розкрити у відповідь, як Метью підняв мене з крісла і поніс до стіни під каміном, де стояла кушетка. П’єр, якого лише мить тому ніде не було видно, миттю виринув на порозі.
А потім хтось постукав у двері. М’язи на плечах і руках Метью враз напружилися, і на стегні блиснув кинджал. Він кивнув, П’єр вийшов на майданчик і рвучко розчинив двері.
— Ми принесли лист від отця Габбарда. — На порозі стояли двоє чоловіків-вампірів, обидва вдягнені у дороге вбрання, в якому звичайні посильні зазвичай не ходять. Кожному з них було не більше п’ятнадцяти років. Мені ще ніколи не доводилося бачити вампірів-підлітків, і в мене поволі склалося враження, що стосовно цього існували якісь обмеження й заборони.
— Володарю Ройдон. — Той вампір, що був вищий на зріст, потер кінчик свого носа і впритул глянув на Метью своїми синіми, мов волошки, очима. Потім ті очі перемістилися від Метью до мене, і моя шкіра аж задубіла від їхнього крижаного погляду. — Господине. — Метью міцніше стиснув кинджал, а П’єр зайняв більш вигідну позицію між нами та дверима.
— Отець Габбард бажає вас бачити, — озвався менший вампір, презирливо зиркнувши на кинджал у руці Метью. — Приходьте, коли годинник проб’є сьому.
— Передайте Габбарду, що я прийду тоді, коли мені буде зручно, — відказав Метью з відтінком злоби в голосі.